Кримінальне чтиво від Уілкі Коллінза. Роман «Місячний камінь»

Учора захотілося почитати якийсь детектив, але такий, щоб після прочитання не розчаруватись. У моєму розумінні людини, яка не є шанувальником масової детективної літератури, правильний детектив – це класичний детектив. Отож, після вчорашнього читання-на-одному-подиху скажу: якщо Вам захочеться почитати правильний класичний детектив, рекомендую роман англійського письменника Уілкі Коллінза «Місячний камінь». Цьому є дві причини:

По-перше, за визначенням Томаса Еліота, це найперший, найдовший та найкращий детективний роман в англійській літературі.

По-друге, роман містить ознаки, які стали атрибутами класичного детективу, взятими пізніше на озброєння такими майстрами детективного жанру, як Артур Конан Дойль та Агата Крісті.

Роман досить відомий, є декілька екранізацій, але я наразі ще жодної не бачила: якось трохи побоююсь зіпсувати враження, бо сам по собі сюжет роману – вище будь-яких похвал, а персонажі – й поготів. Попри широке коло колоритних характерів найбільше мені сподобались двоє: нишпорка Кафф зі Скотланд-Ярду та дворецький Габріель Беттередж. Ну, про нишпорку розказувати не буду, бо його архетип класичний, повторюсь: простак з дуже видатними здібностями (пам’ятаєте, як там було у лейтенанта Коломбо?:-). А от Беттередж – просто диво. Він постійно у розмовах любить пригадувати свою покійну дружину як зразок непостійності, впертості у дрібницях, тобто, на його думку, як зразок жіночої логіки. Але в кінці кінців він говорить так:

«- Понаблюдайте свою супругу в течение двадцати четырех часов. И если за это время она не выкажет ни единого противоречия, то... помогай вам Бог: вы женились на чудовище!»

І у цій фразі весь Беттередж:)

То ж хто не читав роману, заздрю Вам. Тут Вам і стародавні індійські прокляття, і чарівливі описи англійської Тмутаракані, і любовний трикутник, і неочікувана розв’язка – власне усе, щоб провести гарно час за читанням.

Александр Дюма (батько). Графиня де Монсоро

У моєму попередньому дописі (про роман «Королева Марго») я пообіцяла поділитись своїми враженнями про наступні частини трилогії А.Дюма-батька. У кінці грудня м.р. зібралась написати про це, але почалась передноворічна метушня, запаковування подарунків, приготування для святкового столу (а точніше – столів:-), і весь мій (і так нетривалий) вільний час вичерпався. Тож виконую свою обіцянку вже у 2016-му, після усіх свят, і сьогоднішній допис присвячується другому роману – «Графиня де Монсоро» (1846).

УВАГА! ХТО НЕ ЧИТАВ РОМАНУ, ТУТ МОЖЕ БУТИ СПОЙЛЕР:-)

І знову А.Дюма довів свою майстерність геніального романіста: і в тому, як він яскраво передав атмосферу Франції ХVI століття, її постійні напруження через намагання ворогів династії Валуа захопити трон Генріха ІІІ; як хитро Дюма зміг описати реальних історичних постатей, під тим кутом зору, щоб художня цінність їхньої історії була більш цікавою, ніж у реальності (бо ж, погодьтесь, у житті трапляються тривіальні речі частіше, ніж щось неординарне), та більш чіткою в сенсі «це добро – а це зло», я б сказала, без напівтонів, у нього чорне – це чорне, а біле – це біле. Так, А.Дюма неперевершено, у властивій йому манері, навмисно згущує фарби, щоб передати однозначні характери своїх героїв, наприклад, зображуючи молодим благородним красенем графа де Бюссі (позитивний персонаж), а графа де Монсоро (головний негативний персонаж) – старим підступним ревнивцем, хоча обидва чоловіка були 30-річними ровесниками, а шлюб де Монсоро (реальний граф не загинув) ще довго й благополучно проіснував після смерті бабія-де Бюссі, але про все це по черзі.

Якщо звернутись до реальних фактів, то описана у Дюма ідеальна історія кохання між прекрасною Діаною де Мерідор, яка за примусом стала графинею де Монсоро, і благородного графа де Бюссі, наближеного герцога Анжуйського (Франсуа), не викликала б стільки співчуття та співпереживань у читачів, бо насправді не була такою ідеальною – банальна позашлюбна інтрижка. Вибачте, що повторююсь, бо вже те саме я раніше писала про love story королеви Маргарити Наварської й графа де ла Молля, але з пісні слів не викинеш.

Справжню графиню де Монсоро звали не Діана де Мерідор, а Франсуаза де Марідор де ла Фреслоньєр (1555 р.н.). Родовий замок Фреслоньєр (Château de la Freslonniere) існує й донині (зараз це діючий готель), а Мерідорський замок – художній вимисел. Реальними також є замок графа де Монсоро (гарні фото див. тут) на Луарі та його літній замок Кутансьєр (Château de la Coutancière) між містами Анже і Тур (нині це також готель, який ідеально підходить для подорожі по долині Луари).

Ці три замки - Château de la Freslonniere, Château de Montsoreau та Château de la Coutancière я вже занотувала собі у плани майбутніх подорожей по Франції як must visit point of interest. А із тутешніх смаколиків варто придбати ось такий перелік продуктів.

Ой, це я відволіклась на свою ідею фікс – обов’язково побувати у Франції. Але повернемось до образу Діани (Франсуази де Марідор). Вона народилась у 1555 році, а в 1573 році вийшла заміж за Жана де Косме, через рік овдовіла, і в 1575 році вийшла заміж вдруге (за коханням, а не примусом чи шантажем), за Шарля де Шамб (у романі – граф Бріан де Монсоро). До речі, реальний граф де Монсоро був всього на шість років старшим від дружини (ідеальна різниця у віці, на мій погляд), а не старим та потворним. То ж пієтет А.Дюма, з яким він описав цнотливу й беззахисну дівчину Діану, на тлі двічі заміжньої реальної придворної дами самої Катерини Медічі, сприймається просто з іронічною посмішкою. По службі Монсоро доводилось надовго від’їжджати до Парижу, а Франсуазі було нестерпно сумно одній…

Стосовно Луї де Клермона, «благородного Бюссі д’Амбуаз», то це, скажу, був ще той перебіжчик: спочатку товаришував з герцогом Анжуйським (майбутнім королем Генріхом ІІІ, якого, за сюжетом роману, він терпіти не міг), супроводжував його до Польщі, а потім перейшов до його брата Франсуа. Він зображений в аналах історії дійсно красивим, із чарівливим поглядом, витонченими рисами, то ж Олександр Домогаров, на мій жіночий погляд, – це гарний вибір на роль Бюссі для екранізації роману А.Дюма. Проте було у сеньйора де Бюссі д’Амбуаз чимало недоліків – нахабний, зухвалий ловелас (саме він втішав королеву Маргариту Наварську після графа де ла Молля), відчайдушний дуелянт, який дорізав поранених, нещадний та жорстокий керуючий провінції Анжу (з 1576 р.), який обкладав народ непідйомними поборами. До речі, у ніч Святого Варфоломія Бюссі вбив свого двоюрідного брата, Антуана де Клермона, та після цього привласнив собі його титул та землі. Ну, дуже благородно!

У той час, коли Бюссі жив в далечині від Парижу, в провінції Анжу, він познайомився з Франсуазою. Після одного візиту до нудьгуючої дами, благовірний якої часто бував по службі у Парижі, Бюссі став до неї навідуватись постійно. До речі, одночасно із Франсуазою Бюссі продовжував відносини і з королевою Маргаритою Наварською. «O tempora! O mores!», - як сказав би Цицерон:-)

Якось Бюссі вирішив похизуватись у листі своїм друзям про підкорену ним жінку – графиню де Монсоро. Цей лист спочатку потрапив до рук герцога Анжуйського, той передав його королю, а Генріх ІІІ, у свою чергу, вирішив помститися Бюссі за сестру Марго та передав листа зрадженому графу де Монсоро. Чоловік примусив (під дулом пістолета) Франсуазу  написати листа коханцеві та призначити йому побачення в замку Кутансьєр. Бюссі прийшов на це побачення і потрапив до пастки: десять людей Монсоро накинулись на нього, а сам граф спостерігав за цією сценою осторонь. У вирішальний момент, коли Бюссі був близьким до порятунку, граф де Монсоро добив обеззброєного коханця своєї дружини. З цією сюжетною лінією (але саме як вона описана у А.Дюма) у мене є одна кумедна історія. Як я була вагітна, ми з моїм чоловіком вирішили переглянути (вкотре!) телесеріал «Графиня де Монсоро» реж. Володимира Попкова. Сюжет ми вже знали напам’ять, але костюми, атмосфера, рівень відносин між людьми (навіть посилаючи когось до біса, дворяни робили це дуже вишукано) – усе це вабило, щоб знову насолодитись грою прекрасних акторів. Так от, мій чоловік десь так на передостанній серії серіалу відмовився переглядати його до кінця, сказав, що не може бачити, як вб’ють Бюссі, і «хай у нашій глядацькій пам’яті він залишиться живим».

Вбивство зійшло графу де Монсоро з рук, а графиня нікому ні за що не мстилася (тим паче герцогу Анжуйському!) на противагу тому, як описано у третьому романі трилогії – «Сорок п’ять». Подружжя гарно жило, дружина народила графу двох синів та чотири доньки.  Граф де Монсоро відзначений у багатьох битвах, його було поранено, якось потрапив навіть у полон, але дожив до поважного віку 72 років. Граф пережив свою дружину менше, ніж на один рік, яка померла у 1620 році у віці 65 років.

Згадаймо тепер найбільш деморалізованого у А.Дюма герцога Анжуйського. Реальний герцог Анжуйський (Франсуа) ніколи не переслідував графині де Монсоро. Його турбували інші клопоти: він мучився від заздрощів до брата Генріха ІІІ, хотів захопити його трон. Старший брат за це посадив Франсуа під домашній арешт, але той втік із Лувру завдяки допомозі не короля Генріха Наварського (як у романі А.Дюма), а графа де Бюссі, якому герцог дуже «красно віддячив», прирікши на смерть. Врешті решт Генріх ІІІ був змушений приборкати собі брата Франсуа, тому дав йому провінцію Анжу, герцогом якої був раніше сам, і відтоді Франсуа – герцог Алансонський – став називатись герцогом Анжуйським. Він помер молодим у віці 29 років від туберкульозу, проти якого тогочасна медицина не знала засобів лікування.

Король Генріх III – суперечлива постать, як у романі А.Дюма, так в принципі і в екранізації реж. В.Попкова. Я мало знаюся на фільмографії покійного Євгенія Дворжецького, але, на мій погляд, роль Генріха ІІІ – його зірковий час. Акторові вдалося зобразити історичну особистість багатогранною, і мені здається, що Дворжецький творив свій образ не на основі тексту роману А.Дюма, а з історичних хронік. Бо у романі король зображений як якась розбещена, манірна, нерішуча амеба, якою керує блазень Шико. А насправді для Франції Генріх ІІІ був непоганим монархом, хоча і відомий своєю майже «дамською делікатністю», і сережками в кожному вусіJ Реальний портрет короля доповнювався дедалі частішими чутками про гомосексуалізм Генріха ІІІ, може, тому він не залишив по собі нащадків. Але ЧОГО б проти нього не казали, слід віддати належне часу – він родився та зростав тоді, коли у країні саме змінювались монархічні пріоритети, і йому випало на долю дуже багато ворогів й конкурентів у боротьбі за престол. У Вікіпедії можна нарити багато цікавинок про його особисте життя, воєнну та політичну кар’єру – я не хочу повторюватись чи щось бува пропустити, переказуючи. Відзначу тільки два факти, які особливо зацікавили мене.

По-перше, Генріха ІІІ хотіли одружити на королеві Єлизаветі Англійській – так-так, саме на тій, яку зіграла Кейт Бланшетт у фільмі «Єлизавета», тільки там вона зовсім собі нівроку, а в реальності була на 18 років старшою від Генріха ІІІ та на 22 роки – від його брата Франсуа, якому теж її сватали. Про англійську королеву Єлизавету І Тюдор та її сім’ю можна було б написати окремий допис, бо історія надзвичайно цікава і варта уваги: у період її правління Англія стала більш могутньою і процвітаючою державою, література й інші мистецтва переживали епоху розквіту. Та й особисте життя у неї складалося нелегко: її батько Генріх VIII хотів мати сина, а не доньку; коли Єлизаветі було лише два роки, її матір – Анну Болейн – стратили. А подорослішавши, була змушена стратити свою сестру-католичку Марію Стюарт. Але усіх цікавинок тут не переказати. Просто раджу прочитати дві чудові книги Карен Харпер: «Остання із роду Болейн» та «Королева».

По-друге, у короля Генріха ІІІ дійсно був блазень – гасконський дворянин на ім’я Жан-Антуан д’Англере (d’Aangleraye). Шико – професійна кличка, перекладається як «пеньок, уламок зуба». Це мій улюблений персонаж роману. Правда й те, що в дійсності він був близьким другом королю та його радником. Він був єдиним за всю історію блазнем, який безпосередньо брав участь у воєнному та політичному житті та який носив шпагу. До речі, Шико був прекрасним фехтувальником.

Шико начебто хотів звести рахунки із герцогом Майєнським за одержані побої. Після смерті короля Генріха ІІІ він перейшов на службу до наступного короля Франції Генріха IV (Генріха Наварського). Під час одного із походів разом з Генріхом IV Шико взяв у полон графа Анрі де Шаліньї, високопосадового родича герцога Майєнського і зведеного брата королеви Луїзи Лотаринзької де Водемон, удови Генріха ІІІ. При цьому Шико не відняв у полоненого шпагу, а ввів його до Генріха IV зі словами «Я віддаю тобі полоненого, який насправді полонений мій.» (В інших джерелах фраза звучить так: «Дивись, Генріх, ЩО я тобі дарую»). Полонений був ображений і тоном Шико і тим, що його принизила людина нижчого соціального стану, та зі злістю вдарив гасконця ефесом шпаги по голові, від удару якого Шико миттєво помер.

Ось такі реальні історії реальних прототипів персонажів роману «Графиня де Монсоро». Вони настільки захоплюючі, що мої пошуки на цьому не припиняться. Можна ще багато-багато чого почерпнути в нетрях Інтернету, бо кожна особистість із роману – як частина великого пазлу, з якого складається історія Європи XVI століття, охопленої Реформацією. 

Александр Дюма (батько). Королева Марго

Сюжет цього роману: його любовні історії, переживання, втрати, страти, інтриги, таємниці, брудні плітки, наклепи – достеменно відомо, особливо завдяки двом популяризованим його екранізаціям: Олександра Муратова (це той телесеріал, що Сергій Жигунов продюсував і сам знявся у ролі п’ємонтця де Коконнаса) та Патріса Шеро. 

Однак, від того не меншим є бажання прочитати чи перечитати цю книгу, аби краще зрозуміти Лувр 16 століття, його трагедії та фатальні змови, які після смерті Карла ІХ привели на трон Франції Генріха ІІІ – улюбленого сина Катерини Медічі (я як мама не можу цього зрозуміти: як можуть бути улюблені та не улюблені діти?)

Не зважаючи на переконливий обсяг книги (зараз для мене це критично, бо щодня маю «торбу» мамських завдань з синочком Дімулькою), її дуже легко та швидко читала. Доречно було б згадати, що у той час, коли роман був написаний – у 1845 році, Дюма був у найкращій своїй формі, творив по 14 годин на добу. А тому читачеві є чим насолодитись: багатим описом історичних фактів, побуту, соціального устрою, норм моралі, … - ну, власне тим, що називається місцевим колоритом.

У двох наступних романах трилогії - «Графиня де Монсоро» та «Сорок п’ять» - однією з головних дійових осіб є король Франції Генріх ІІІ. У романі «Королева Марго» мені було цікаво дізнатись, як він прийшов на трон, та які жахливі приготування його матері – Катерини Медічі – передували цьому. Парадоксально: адже як вона не оберігала трон для свого улюбленця, як ревно не відстоювала його права на престол, але саме після Генріха ІІІ у Франції відбулась зміна династій: на зміну Валуа, яка правила з 1328 по 1589 рр., прийшла династія Бурбонів в особі того ж ненависного Катерині Медічі Генріха Наварського – короля Франції Генріха IV. Ох і захопливі ж ці палацові перевороти! А яка вимальовується картина родового дерева, якщо нам, українцям, пригадати, що у витоків дому Валуа стояла наша Анна Ярославна. Так-так, славнозвісна доця Ярослава Мудрого від шлюбу з Інгегердою Шведською, дружина французького короля Генріха І та королева Франції. Коли Анна Ярославна овдовіла, то вийшла заміж вдруге за графа Рауля де Крепі – представника дому де Валуа-Вексен-Амьєн. Це було недостойно, скандально, «проти людського права та Божого закону», бо ж, по-перше, Рауль був родичем короля Генріха І; по-друге, його попередній шлюб не був розірваний, і він таким чином ставав двоєженцем; по-третє, заради цього чоловіка Анна Ярославна покинула своїх дітей, молодшому з яких було біля семи років. Ну, це так - коротка історична примітка з Вікіпедії, щоб переконатись у тому, що династія Валуа не мала якоїсь написаної золотими літерами у скрижалях буття історії свого започаткування;-) Не менш безславним був і її захід… Але про це в наступних дописах про творчість Дюма (батька).

До речі, я майже нічого не сказала у цьому дописі про королеву Маргариту Наварську. Хоча, мабуть, треба було б:-) Але ж Дюма й так багато про неї написав, ідеалізувавши, романтизувавши свою Марго. Ні, не приховую, я теж плакала з її втрати коханого графа де Ла Молля, десь як мені було років 15. А потім в моєму житті з’явився він … Інтернет:-) І трагічна історія великого кохання перестала для мене такою бути. Цікава історична довідка про королеву Маргариту Наварську тут. Раджу ознайомитись після прочитання роману А.Дюма, бо ставлення читача до цієї монаршої особи та її душевних переживань буде менш прихильним, ніж цього досяг Дюма завдяки своїй романтичній оповіді легенди про Марго з "домішками" правди. Ще та була «гаряча штучка»!;-) 

Александр Дюма (син). Дама з камеліями

Сара Бернар, Грета Гарбо, Алла Назімова…

Що спільного між ними? – Поєднав же їх реальний образ паризької куртизанки Марі Дюплессі, коханої письменника Александра Дюма (сина), який під враженням від її пристрасної любові, відданої самопожертви та смерті від невиліковної хвороби написав про неї роман «Дама з камеліями». І ці кінодіви – француженка Бернар, американка шведського походження Гарбо та ялтинська єврейка Назімова (Левентон) увійшли в історію кінематографу як тріумфальні виконавиці головної ролі Маргарити Готьє, прототипом якої була Марі Дюплессі. Грета Гарбо навіть отримала за цю роль премію «Оскар», а фільм з її участю увійшов до переліку 100 найбільш пристрасних американських фільмів та до переліку 100 кращих фільмів за версією журналу Time у 2005 році.

У мене з цим романом Дюма пов’язана курйозна асоціація, про яку розкажу нижче, а спочатку згадаю декілька зв’язаних між собою історичних подій. Розповідь у романі починається з 1847 р., а вже у 1848 р. він був вперше опублікований. У 1853 р. у венеціанському Teatro La Fenice за мотивами роману «Дама з камеліями» вперше була поставлена опера «Травіата» Джузеппе Верді на лібрето Франческо Марія П’яве. Тобто Віолетта Валері (персонаж опери), Маргарита Готьє (персонаж роману) та Марі Дюплессі (реальний прототип) – це все одна і та ж особа, просто у різних іпостасях. І усі три куртизанки, на жаль, у кінці помирають від туберкульозу. Так ось мій колишній шеф майже всерйоз жартував (все-таки сподіваюсь, що жартував;-): «А! Опера «Травіата»! Це там, де головна героїня вмирає від якоїсь непристойної хвороби?» А хвороба ця зовсім не непристойна. Як усім відомо, до ХХ століття туберкульоз був практично невиліковним. Відкриття збудника туберкульозу належить Роберту Коху (1882 р.), а вакцинний штам мікобактерії туберкульозу (БЦЖ) був створений французькими вченими Кальметт і Герен лише у 1919 р., тобто набагато пізніше від реальних подій, описаних у романі Дюма.

Вже те, що історія одного кохання, пристрасного, нещасного, з гірким присмаком образ, була розкрита так багатовимірно: через літературу, оперу, театральну постановку, німе кіно, художній звуковий фільм, – свідчить про те, що сюжет її безсмертний і не може лишити байдужим, навіть якщо «професія» куртизанки відверто суспільством засуджується.

А для мене роман «Дама з камеліями» став повчальним, бо змусив прийти до такого висновку: будь-яка людина, яка оступилась один раз, двічі, … чи багато разів, яка вже загрузла у своєму гріховному колі, має право почати зовсім інше життя, і оточуючі повинні «відкрити» їй кредит довіри, припинивши пригадувати цій людині старі помилки. І не кажу, що усім буде легко, адже цій людині доведеться змінити себе, свої життєві принципи, відмовитись від старих звичок, а оточуючим її людям потрібно буде розгледіти в ній душу, яка нікому й ніколи до цього не була цікава.

«Жінки безжалісні з людьми, яких вони не люблять», - зауважує Дюма у романі. Однак, я й сама засуджую свою безкомпромісність у певних делікатних питаннях (алкоголізм, наркоманія, розпусне життя), та, як мінімум, допускаю, що люди здатні змінюватись, згадаймо хоча б історію життя Марії Магдалини, яка жила грішно, а потім стала рівноапостольною святою. Життя не чорно-біле – у ньому багато кольорів та відтінків, і як гласить один із основних біблійних постулатів: «І не судіть, і не судимі будете…».

Еріх Марія Ремарк. Тріумфальна арка

Учора дочитала роман Е.М.Ремарка «Тріумфальна арка», вперше опублікований у США в 1945 році (німецьке видання вийшло в 1946).

Цю книгу хтось прочитав раніше, я ж «доросла» до неї лише тепер: коли в мені живе Любов – жіноча та материнська, оживляюча, радісна і надихаюча; коли осілий спосіб життя певним чином вкорінив у мені відчуття спокою та комфорту; коли усі дорогі серцю люди поряд (ну, принаймні, в межах досяжності). Тобто я повна протилежність головному герою роману – лікарю Равіку. У нього була Любов, але ж нещаслива. Лікар Равік – німецький біженець після Першої світової війни, йому довелось залишити Батьківщину та оселитися у Франції. Тричі його висилали в Швейцарію, але міняючи прізвище, він щоразу повертався до Парижу. Його любовна пристрасть завершилась трагедією, а самого перед початком Другої світової війни під конвоєм поліції помістити до французького концентраційного табору.

Попри мою з Равіком несхожість я знайшла дещо спільне у турбулентності часу, в якому жив головний герой, та сьогоденням, в якому живемо ми з вами. Покоління, яке пережило втрати та лихо двох воєн – Першої та Другої світової, не даремно називають втраченим. Це молоді люди, що покликані на фронт у віці 18 років, часто ще не закінчивши школу, рано почали вбивати. Після війни такі люди часто не могли адаптуватися до мирного життя, багато хто покінчив з собою, хтось збожеволів. Я боюсь та щиро вболіваю, щоб такого більше не було, але наразі в Україні надто багато людей зі зброєю, а також зі зрушеною психікою. Помножте цей аспект на соціально-економічні проблеми теперішніх українців – безробіття, знецінення національної валюти, фактичне зубожіння сімей, «драконівські» заходи економії, впроваджені урядом А.Яценюка, які фактично «викорінюють» так званий середній клас, якому рідна держава за останню декаду так і не дала можливості повноцінно сформуватись як прошарку суспільства. А тим часом українські ВНЗ продовжують «множити» нових спеціалістів, магістрів, яким поряд із кваліфікованими й досвідченими кадрами доводиться вистроюватись у чергу, але не на ринок праці, а в когорту безробітних… Мабуть, нащадки теж вважатимуть наше покоління певною мірою втраченим. Ба! – навіть без шансу накопичити початковий капітал, і знову ж таки через «творчість» уряду, якому малий бізнес до одного місця (пробачте за мою французьку), а головне для нього – вдало «інтегруватись» перед кормушкою. Для мене це своєрідне дежа вю, бо колись ми не розуміли своїх батьків, які відкладали кожну копійку на ощадкнижку (читайте: на «чорний день», а в цьому вже звучить якась безвихідь та відсутність поступального розвитку) і зовсім не інвестували своїх коштів, не купили квартир/будинків/земельних ділянок, не відкрили власної справи, не набрались кредитів у Державному банку перед його скасуванням, до 1991 р., та знеціненням національної валюти і т.д. (кожен з вас тут може навести свої приклади), але нині ми вже самі переживаємо якусь кризу, ще не знаючи, у якій саме точці її життєвого циклу ми зараз знаходимось – через років десять графік покаже…

Проблеми економічні ускладнюються бойовими діями на Сході України. Я не політолог, а економіст, і тому не хочу коментувати політичних подій та рушіїв, які їх зумовили. Я бачу соціально-економічну «фотографію» моєї країни сьогодні, а також те, до яких незворотних демографічних змін ми йдемо, у чисельному та якісному плані – падіння духу, моралі, бідності, безробіття, нестабільності, знервованої атмосфери, жорстокості (бодай згадайте її мініатюрну «замальовку» , яку все частіше можемо спостерігати у громадському транспорті, при «перепалці» між пасажирами через якусь буденну дрібницю чи елементарну невихованість). Досить збагнути, що Україна – не післявоєнна Німеччина Равіка, проте на частині нашої країни вже панує розруха, багато хто вже не знайде своїх колишніх осель, хтось втратив своїх рідних, друзів, а хтось просто вже не приїде до дорогих серцю місць, бо їх стерто з лиця землі. І ніхто з нас не знає, як довго триватиме це, чи стане найближчим часом краще, чи конфлікт перейде у «холодну війну» з Росією. Але попри всі ці питання нам доводиться вчитись жити в нових умовах, для кожного з нас вони різною мірою відчутні, болісні, кардинальні, але ясно одне – ми вже ніколи не будемо жити так, як два роки тому. «Солдати, повернені батьківщині, Хочуть знайти дорогу до нового життя», - як написав в епіграфі до роману «Повернення» Ремарк. На жаль, маю змогу спостерігати за «новим життям» одного військового, який кілька місяців тому повернувся з АТО і зараз у Рівному займається військовою підготовкою новачків. Колись нормальний адекватний чоловік, він втратив не лише здоров’я, а й віру в життя та майбутнє. Рідний син утік від нього до бабусі, щоб не бачити болю, душевного сум’яття, нападів безпідставної агресії до оточуючих та запоїв батька, який прагне забути те, що на власні очі побачив в АТО.

Болісно усвідомлювати, що таких приватних історій із кожним днем стає більше. Сотні, тисячі скалічених доль і загублених життів. А ще зіпсовані та вщент розірвані відносини між рідними людьми, політичні погляди яких у якийсь момент розійшлися, так само як між Сходом і Заходом України.

Я вважаю, що все це породить новий соціально-психологічний феномен в українців, які шукатимуть свою свободу… від абсурдності буття, страху, бідності, самотності, страждання, смерті; які шукатимуть способи протидіяти суспільству, державі, середовищу, ворожому «сусіду», адже всі вони нав’язують свою волю, мораль, свої інтереси й ідеали. І хай ці пошуки себе будуть для кожного із нас успішними, адже найцінніше – це свобода особистості. А ще, звісно, це зумовить нову хвилю імміграції. Багато моїх однолітків наразі не бачать перспектив на Батьківщині, і не має причин докоряти їм у цьому, бо ж я тепер по-іншому дивлюсь на життя, ніж у своїй юності максималістки, яка роздумувала у шкільних творах про патріотизм, а насправді нічого про нього не тямила до лютого 2014 р. І сьогодні я стверджую: Ubi bene ibi patria – «Де добре, там і батьківщина». І це не втеча від вітчизняної дійсності, і це не зрада нашій Батьківщині, а швидше за все шанс зберегти щось добре українське у «законсервованому» вигляді за межами України, бо ж останнім часом здебільшого виїжджають закордон високоосвічені, інтелігентні, талановиті люди, як той хірург із «золотими руками» Равік, який нелегально оперує у паризькій клініці замість ліцензованих, але менш кваліфікованих лікарів Вебера і Дюрана.

І ще коротко про стиль роману. Сюжет, на мій погляд, розвивається дуже повільно, і найцікавіше в самому кінці. Але мене, як особистість мрійливу та закохану в Париж, у книзі вабила атмосфера цього міста. Ремарк віртуозно її передав словом. Вона зачаровує: авеню та площі Парижу перед Другою світовою, до якої залишається ще декілька місяців, і всі вже відчувають, що скоро буде війна; «затемнення» Парижу, коли скрізь вимкнено електроенергію і машини їздять без ввімкнених фар, хоча тим часом між державами йдуть перемовини, і люди ще сподіваються, що воєнна загроза буде усунена. 

«Площа тонула в пітьмі. В такій чорній пітьмі, що навіть не видно було Тріумфальної арки.»

Окрема тема у романі Ремарка – алкоголь. Равік майже щодня щось п’є, коньяк, бренді, різні настоянки (хоча м’ятний лікер Равік вважає гидотою), але найбільше полюбляє яблучний бренді – кальвадОс (з регіону Нижня Нормандія). У випадку лікаря Равіка я б сказала, що краще кальвадосу може бути тільки подвійний кальвадос. Але й ця проблема неспроста з’являється у романі Ремарка. Він і сам не оминав стороною пляшки. Йому як людині, що пережила дві війни, алкоголь став анестезією від депресії та усвідомлення вигнання зі своєї Батьківщини.

«Що ти будеш робити, коли війна закінчиться? – Пити, щоби все забути. – А якщо не допоможе? – Все одно буду пити.»

А й справді, Ремарку вдалося змусити мене багато над чим задуматись, як глобально про ситуацію в нашій країні, так і про суто життєві речі. Роман переповнений філософськими думками, які можна розібрати собі на цитати на всі випадки життя (чого хоча б варта фраза «Жінку треба або обожнювати, або залишати. Середини немає»), і спроможний дати зрозуміти, що статус кво необхідно змінювати. І звісно, Jedem das Seine («Кожному своє»), якими мають стати ці зміни...