Передусім ВЕЛИКЕ ДЯКУЮ моїй подрузі Оксані Ващишиній за пораду прочитати книгу Памели Друкерман «Французькі діти не плюються їжею».
Ти – зразкова мама і в тебе самої є чому повчитись! Рада, що наші діти «тусять»
разом;-)
Скажу чесно, що почавши читати цю книгу,
захотіла кинути вже на четвертій главі. Просто була незгодна з тим, що грудні діти
повинні спати всю ніч, без пробуджень, та їсти тільки вдень. Французи також
вважають, що грудні діти вдень мають їсти, як і дорослі, за режимом, а не за
вимогою. Та погодьтесь, усі «продвинуті» мами знають, що нічні годівлі найбільш
повноцінні й забезпечують стійку лактацію. Саме вночі, з 3 до 8 ранку, гормон
пролактин виробляється в максимальній кількості, якщо в цей час маля ссе.
А ще французькі мами «за» те, щоб дитина
спала окремо з перших днів життя. Ну, вони ж там не піклуються про грудне
вигодовування, тому й не треба дитини під боком вночі. На мій погляд, щоб
висипатися й відпочивати, мамі достатньо відчути, як рухається маля, погодувати
його, а далі разом міцно заснути.
Коли, приміром, Памела Друкерман привела
свою доньку в ясла в 9 місяців та принесла сціджене молоко, щоб няні її
погодували, французька вихователька подивилась на неї, як на ненормальну. Бо ж
до цього віку у Франції вже мало хто годує грудним молоком.
Отож, так, коротенько згадала про те, що
викликало у мене стійку незгоду із француженками, і, дійсно, хотілося сказати:
«Хочете висипатись – не народжуйте дітей». І я щиро сумнівалась, що далі в
книзі про французьке виховання буде щось для мене корисне.
Але
я швидко втягнулась, книга стала читатись легко, та підкупив гуморливий настрій
авторки, в тому числі не без самоіронії. Ми, батьки, усі в чомусь подібні, тому
її переживання, розчарування мені були дуже близькі. Книгу можна читати, і
варто це зробити не тільки батькам теперішнім, а й тим, хто тільки планує
народжувати дітей. Крім переконливого та тверезого погляду на виховання,
авторка, американка за походженням, яка родила та виховує усіх трьох дітей у
Франції, багато розповідає про менталітет французів, про сімейні традиції та
устої, про ставлення французів до життя й один до одного, про знамениту
граціозність француженок та те, як вони цього досягають, й водночас про не менш
видатну їх любов до смачної їжі, а також про прекрасний принцип жити так, щоб
отримувати від цього задоволення.
Мені,
власне, хочеться підсумувати декілька тез, які я взяла на озброєння завдяки
авторці та французам. Звісно, здебільшого всі ці прийоми або нам відомі, або
лежать «на поверхні», але ми їх не усвідомлюємо, чи не хочемо усвідомлювати.
Але
передусім скажу, що книга «Французькі діти не плюються їжею» не про їжу, ну,
точніше – не тільки про їжу. А ще попереджаю, якщо запитати будь-яку французьку
маму, в чому секрет її виховання, то вона просто не зрозуміє вас, адже виховання
по-французьки – це стиль життя, і не більше…
1. Діти – це маленькі дорослі. З ними
потрібно себе вести відповідно. Розмовляти, пояснювати, коментувати, що робите,
що відбувається навколо, – вони все розуміють.
2. Діти повинні навчитись терпінню. Французькі
батьки не прагнуть задовольнити усі бажання своїх дітей, до того ж бажання
мають тенденцію до збільшення:-) Дитина має почекати, поки мама готує їй їсти,
чи поки мама говорить по телефону.
3. Не варто прискорювати розвиток
дитини. І дитина – це не проект, який ви маєте реалізувати. І заняття дітей
(музика, спорт, іноземні мови…) – це не привід для хвальби чи конкуренції
мамочок. Французи вважають, що необхідно дозволити дитині пройти фази свого
розвитку у природньому темпі. Французькі діти також відвідують різні гуртки,
класи, але це щось одне (а не всі заняття одразу так, що нема продиху), та
виключно для задоволення. А ще багато занять організовуються педагогами не для
навчання певних вмінь та навичок (напр., плавати у басейні), а для ознайомлення
дітей з новими відчуттями (відчуттям води, свого тіла у воді і т.д.). А ще до
вподоби мені припав прикольний термін «маман-таксі» - це ті мамочки, які возять
своїх чад з однієї «розвивалки» на іншу;-)
4. «Час для дорослих». Діти французів
без протестів йдуть спати о восьмій чи дев’ятій вечора, а в цей час наступає
вечір для батьків, які можуть провести його удвох. При цьому французи не
зобов’язують дітей одразу заснути, вони просто не полишають дитячої кімнати, де
можуть робити, що завгодно. І самі ж потім засинають («Фантастика», – скажете
ви). Також французи наполягають, що батькам варто час від часу відпочивати без
дітей: виїжджати у відпустки, на вихідні, на пікніки. Ця порада може зустріти
багато критики. Я її теж сприймаю неоднозначно. Та й наразі я не є експертом у
цьому питанні: моєму сину скоро виповниться лише рік, ми з чоловіком поки
відчуваємо в собі достатньо сил й енергії, щоб займатись його вихованням без
сторонньої допомоги. Віддавати дитину на всі канікули (коли вони у нашого сина
будуть:-) теж не бачу змісту, бо з нашими бабусями-дідусями ми його потім
«докупи» не зберемо – пуп Землі буде ще той. З висоти мене сьогоднішньої я
скоріш погоджусь на спільну з дідусями-бабусями поїздку на море, де і вони
побавляться з внуком, і ми з чоловіком зможемо розслабитись, але процес
батьківського виховання буде неперервний. Критикуйте мене, але я так це зараз
інтуїтивно відчуваю. Але час для батьків повинен бути обов’язково, якщо батьки
хочуть зберегти свої відносини, і прагнуть, щоб з роками вони тільки міцнішали.
5. Не варто боятись бути строгими. Французи
не є тиранічними батьками, вони лише знайомлять дітей з розумним «ні» та дають
їм зрозуміти, «хто тут головний», а головні – батьки, в хорошому сенсі, тому що
варто відрізняти «головне – діти» і «головні – батьки». Обидва твердження
правильні, просто у них різне значення. Головні батьки, тому що, коли мій син
катається на «конику» (мамі), а та мама (я) вже стомилась, то його істеричний
плач не змусить мене продовжувати катати його далі. У відповідь – моє строге
«ні» і … мої великі круглі очі. Памела Друкерман пише про такий метод, що
французьким дітям не потрібні словесні зауваження – їхні мами на дитячому
майданчику не закатують істерик, а просто подивляться на свого халамидника
«великими круглими очима», і той одразу розуміє, що напартачив. Я вже
апробувала цей метод, поки що працює через раз;-)
6. Межі, всередині яких – свобода.
Границі дають дитині відчуття стабільності та захищеності, а самим батькам дуже
полегшують життя. Тобто у сім’ї мають бути певні правила, що можна, а що не
можна робити. Інколи можна відступати від правил, але так, щоб це не зруйнувало
систему правил. Прикладом цієї тези може бути і порада, яку ви прочитали вище,
що діти можуть робити все, що завгодно, у своїй кімнаті, але за її межами –
зась! А ще Памела Друкерман наводить історію однієї своєї знайомої, що її
донька може вдома ходити хоч у балетній пачці, але на вулицю вдягається так, як
вважає за потрібне мама.
А я наведу приклад із своїх правил, яке
моєю мамою вже зруйнувалось. Я – «проти» мобільних, пультів в роті у дитини.
Чітко всім озвучила це правило. Якось лишила сина моїй мамі, вертаюсь від
перукаря через годину , а у сина вже всі пульти та мобілки бабусі й дідуся
облизані. Я до мами: «Шо це?» - «А шо, доню, я все спиртом попротирала». Німа
сцена. Ну, але заспокоююсь тим, що життя таке багатогранне і правил в дії ще
дуже багато;-)
7. Потрібно дозволяти жити дітям своїм
життям. Французи не зловживають гіпер-опікою. Якщо не вдалося пояснити, чому
«так не можна», якщо не діє батьківське «ні», то нехай дитина навчиться на
власному досвіді, який буде найбільш доступним.
От, знову поділюсь власним прикладом.
Мого сина, як магнітом, тягне до електрочайника. Кажу: «ні, гаряче, обпечешся».
Це моє «ні» діє рівно 3 секунди, потім мій 11-місячний халамидник махає на мене
рукою (цікаво, чи він хоч здогадується, що це означає;-) і знову лізе до
чайника. А якось я просто взяла його пальчика, приклала до гарячого чайника,
затримала на пару секунд, кажу «Гаряче!» і повторила це ще декілька разів
протягом тижня. Ну, не зарікаюсь, але поки що не лізе.
А ще у книзі багато порад щодо
приготування їжі для дітей, сервірування столу, 4-разового прийому їжі, щодо
неприпустимості перекусів. І щодо того, що дітям варто дозволяти їсти солодке,
цукерки (звісно ж, з якісними складниками), бо зробити вигляд, що їх не існує,
- це злочин: дорвавшись, наприклад, на дитячому святі до цукерок, дитина може
переїсти солодкого, спричинити собі якусь харчову алергію. А діти, які їдять
солодке дозовано, ніколи не накинуться на нього.
Також Памела Друкерман детально описує
систему дошкільного виховання у Франції та розповідає про те, як віддала свою
першу дитину в ясла, а потім у класи для підготовки до школи. У цілому в мене
склалось враження, що всі ці заклади у Франції більше схожі на курорт для
дітей. Можливо, й у нас в Україні є такі заклади, певно, здебільшого приватного
типу, але що я винесла для себе – це те, що у колективі дитина швидше
соціалізується, засвоює основні слова ввічливості, легше звикає до нових страв,
дивлячись на своїх собратів;-), швидше починає розмовляти, а ще вчиться
домовлятись, вирішувати без дорослих свої дитячі конфлікти.
Отож, усім батькам бажаю приємного
читання. З чимось, може, й не погодитесь, але байдужими не залишитесь;-)
