ЯК СЛУХАТИ, ЩОБ ДІТИ З НАМИ ГОВОРИЛИ, ЯК ГОВОРИТИ, ЩОБ ДІТИ НАС СЛУХАЛИ

Сьогодні дочитала книгу “ЯК СЛУХАТИ, ЩОБ ДІТИ З НАМИ ГОВОРИЛИ, ЯК ГОВОРИТИ, ЩОБ ДІТИ НАС СЛУХАЛИ” Адель Фабер і Елейн Мазліш. Її прочитали майже всі мами з мого оточення і одноголосно усі радили книгу мені. Тому я дійсно чекала від книги багато і, здається, багато й почерпнула, а ще вона надихнула на певні роздуми, якими й поділюся з Вами у цьому дописі. Читала її у російському перекладі в електронному вигляді, але як приїду додому в Україну, обов'язково придбаю книгу в українському варіанті видавництва "Свічадо". Вона має бути настольною, і впевнена, я ще не раз її перечитуватиму. А поки що на найближчий час роздрукую кілька пам'яток  із книги та порозкладаю вдома на видних місцях. Воно так здається, що все зрозуміле, просте (так, бо все геніальне - просто!), але у стані збентеження, обурення можна розгубитися та враз забути усі прийоми, описані авторами книги, приміром, як батькам правильно висловлюватись у проблемній ситуації, як її нівелювати, як зробити зауваження, як похвалити дитину, як розрадити, якщо її хтось образив, ... Бо навіть одним словом можна знищити довірливі відносини з дітьми, які будувались роками.

Коли читала книгу, у мене трапилось "дежа вю", бо ставши мамою, я пережила таке саме відчуття, як одна з авторів книги:

"Я була прекрасною матір'ю до того, як у мене народились діти. Я добре знала, чому у всіх людей виникають проблеми з їхніми дітьми. А потім у мене з'явилося троє власних".

Мені вже з однією дитиною ця ситуація близька;-)

Увесь час мого материнства і читання відповідної літератури з психології, щасливого батьківства, педагогіки - це мій постійний пошук ідеальної моделі виховання своєї дитини (читайте: виховання своєї внутрішньої ідеальної мами:). Не для того, щоб виростити якогось вундеркінда, а щоб виховати здорову, щасливу та гармонійну особистість, без пригнічення позитивних задатків, які подарувала Природа, адже усі діти народжуються відкритими світу, щирими, безпосередніми, дружелюбними, допитливими; і з плином життя хтось ці якості збереже, а, може, й примножить, а хтось зовсім втратить. До того ж Природа зазвичай не закладає здоровим дітям таких програм як страх, агресія, замкненість, схильність до соціопатії (якщо мова не йде про якісь особливі дитячі діагнози) і т.д. - це ті "баги" (даруйте за сленг), які ми набуваємо у процесі життя, тим самим псуючи нашу початкову програму. За моїми спостереженнями саме в дитинстві, юнацтві програмується проблем характеру найбільше. І дуже прикро, що все це справа рук найближчого оточення дитини - тих, хто входить до кола її прив'язаностей (батьки, бабусі, дідусі чи будь-хто інший, хто взяв на себе роль турботливої альфи). І хоч усі погоджуються із висловом А. де Сент-Екзюпері "Ми відповідальні за тих, кого приручили", все одно ми, батьки, не застраховані від помилок та бездумно кинутим словом можемо скривдити дитину так сильно, що розчаруємо її у самій собі, знищимо віру в батьків, розучимо дослухатися до своїх почуттів, примусимо її "оніміти" і приховувати свої думки та емоції. То ж для того, щоб таких помилок не допускати, батькам і слід прочитати цю книгу.

Я переконана, що у мене теж є кілька "вживлених" "багів". Я маю прекрасних та добрих батьків, інтелігентних і порядних. Але та порядність досі накладає на них багато обмежень, на їхній світогляд та поведінку. У нашому з братом тоді ще несамостійному житті з батьками це призводило до того, що у питаннях виховання батьки займали досить авторитарну позицію. Альтернативи покаранню (словесно, але боляче), на жаль, не було. Якщо батькам щось не подобалось, одразу робилось зауваження відносно нашого характеру. Своїх очікувань батьки ніколи не формулювали - ставились завдання. Права вибору теж не було - воно якось непомітно "заслужилось", як тільки ми вступили до "вишів". Ну, і найкритичніше - покарання "заради твого ж блага", тобто виховання по принципу превентивних заходів. Серед моїх однолітків, у яких батьки плюс мінус такого ж віку, що й мої, ситуація з вихованням приблизно схожа. Не знаю, від чого це залежало: може, від радянського "вишколу" наших батьків, чи від нових умов ("перебудови", турбулентності 90х), в яких тоді опинилась вся країна, чи від строгості та упередженості суспільної думки, а може, ще й від того, що у наших батьків не було стільки прогресивної літератури на тему щасливого батьківства, яку ми маємо тепер. Правда, нам з братом, мабуть, пощастило більше, бо мама - педагог за фахом - і з базовими педагогічними працями вона добре знайома. Проте й цього не зовсім достатньо, бо не кожен педагог може бути психологом...

Звісно, ображалась на батьків, а в ранньому дитинстві ще й уявляла собі, що сильно захворію через їхню несправедливу образу, і батьки будуть плакати наді мною та просити пробачення - ось такий от дитячий максималізм;-)  Однак, тепер емоційно я дуже близька з батьками, ми безмежно любимо один одного і скучаємо в розлуці, але у своєму дорослому житті усі свої проблеми я звикла вирішувати без них, можу розказати про проблему, але коли вже все позаду. У цьому є частка мого опікання батьків, щоб вони не хвилювались, але, звісно, й моя пересторога, щоб не наштовхнутися на їхню оцінку  проблеми. Я усвідомлюю, що в аналогічній ситуації з моїм сином мені захочеться, щоб він вільно говорив про свої проблеми з батьками, і чесно кажучи, не постфактум. Значить, мені й чоловікові доведеться працювати над собою, щоб викорінити певні шаблони поведінки, які ми перейняли у своїх батьків і які чимось нас не влаштовують. Книга Адель Фабер і Елейн Мазліш - це покрокове керівництво батькам, як справитись із власними помилками, упередженнями, а головне - своєю реактивністю. Прочитавши книгу, починаєш розуміти, що інколи твого простого "...Хм" чи "Дай подумати..." у відповідь на проблему дитини достатньо для довірливої розмови з нею або навіть для зняття проблеми взагалі.

Зауважте, що книга написана після кількох років семінарів, які авторки проводили з американськими батьками. Можливо, завдяки цьому в ній нема "води" - все по суті і на "живих" прикладах, дуже різнотипних, з різною специфікою та "важкістю" дитячих провин, проблем: від небажання робити домашні уроки чи вигуляти собаку до обману, від сварки з найкращим другом до ревнощів до сестри чи брата, ... А ще мені імпонує прямота та конкретика порад авторів книги. Вони хоч і передбачають батькам простір для імпровізації, але  дають універсальні підходи до вирішення проблем, якими треба навчитись користуватися у конкретних ситуаціях. У книзі наведено кілька  десятків підходів, і всі вони однозначні. От, наприклад, порада щодо покарання. Вона конкретно гласить, що покарання (ні моральне, ні фізичне) не принесе позитивного результату - лише опір або замикання дитини в собі чи на своїй проблемі. Я хоч і зустрічала подібне твердження в інших авторів, але з якимись оговірками (типу "залежно від душевної організації дитини", мовляв, деяким інколи і по попі не зайве шльопнути, хоча в принципі цей "виховний" метод ними не схвалювався).

Автори книги дають багато практичних настанов, як навчитися розуміти почуття дитини, дослухатися до них і "ретранслювати" їх у відповідь, щоб дитина відчувала батьківську підтримку та віру в неї, а не осуд батьків чи їхнє нестримне бажання провести сеанс психоаналізу або дати поради (зазвичай мораліте чи поради - це найменше, що нам хотілося б почути, правда?..). Із книги також можна почерпнути кілька альтернатив покаранню, в т.ч. допомога дитині зрозуміти, як вона може принести користь, або як дитина може загладити свою провину. Автори наводять багато прикладів, як правильно казати батьківське "ні": напр., уникнути його вживання взагалі - натомість сформулювати заборону інакше, або вжити слово "так" замість "ні", але поставивши його у контекст, який донесе до дитини Ваші очікування від неї. А ще вкрай корисним мені виявився розділ книги, присвячений вихованню самостійності у дітей, заохоченню їх робити вибір. Словом Ви не пожалкуєте часу на прочитання і неодмінно знайдете у книзі  відгук якимось особистим питанням.

Наш різдвяний марафон, або чим зайнятись з дворічкою у грудні

Ось і відсвяткували Різдво 2017 року, на яке так довго чекали. Наша сім’я вперше у Святвечір була далеко від рідної домівки та батьків, а це для нас суттєвий відступ від родинних традицій. Пригадую, як у Надвечір’я ще дітьми, я з двоюрідними братом та сестрою, чекали, коли із першою Різдвяною зіркою дідусь внесе у дім дідуха, поставить його під образами, а найцікавіше для нас – настелить сіна під святковий стіл, де ми могли бавитись усе Свято.

Тепер я вже не дитина, враження не такі яскраві, як тоді, коли навіть Дід Мороз з бородою із вати здавався мені казковим. Але нема причин для ностальгії, тому що я сама вже мама, і в моїх силах створити своїй дитині казкові спогади про Різдво, з різдвяними читаннями, смаколиками, з післясмаком кориці, імбиру та меду.

На своїй сторінці у Фейсбук на початку грудня я пообіцяла Вам написати, ЩО ми із сином підготуємо до Свята. То ж пригадаю, як увесь цей різдвяний марафон починався.

30 листопада ми довго вешталися по крамницях, наповнених різним святково-сувенірним крамом (як на мій утилітарний розсуд, то більшій частині того товару тільки пилом припадати вдома чи на полиці магазину:-), і марно сподівалися знайти щось на подобі Адвент-календаря (Calendrier de l'Avent). В одному з магазинів такий висів, але у якості прикраси вітрини, а в інших його не було.
Врешті-решт, крокуючи додому, я вже обдумувала, яким чином зробити той календар власноруч та ще й з обмеженими наразі канцтоварами, бо наш повний комплект ще не прибув з України. Але прямо перед входом додому вирішила зазирнути до поштової скриньки з моїм іменем та прізвищем (так, швейцарці тут дуже оперативно помаркували нашу, хоч і тимчасову, службову квартиру, паркомісце і т.д.). І ЩО ж я побачила, коли відкрила пошту?!!! Адвент-календар! справжнісінький! у який навіть мені було цікаво підглянути під кожну з 24 дат грудня! Кожен день – це окремі синові подарунок та завдання!

Зараз сину 2 рочки 4 місяці, то ж свято Різдва він святкує втретє. Перші два рази він ще зовсім несвідомо долучався до домашніх приготувань і дійств: коли я пекла пряничний будиночок, він спав, а на другий день мило до нього агукав і намагався лизнути язичком; коли усі домашні по черзі підносили/підводили його до ялинки, аби він потримався за новорічну прикрасу для святкового фото; коли я вдягнула його у костюмчик пухнастого білого зайчика для дитячого ранку, а там він злякався Діда Мороза, і довелося знімати костюмовані кадри вже вдома – біля домашньої ялинки, у невимушеній обстановці. А третій у житті сина Новий Рік хотілося чекати та готуватись до святкування вже з ним, хотілося зацікавити очікуванням свят, розповісти про історію дня Св. Миколая, Різдво й малого Ісусика. І ось що із цього вийшло.

Щодня уранці ми разом заглядали під «віконечко» з відповідною датою в Адвент-календарі. Під кожним «віконцем» – малюнок, який надихав маму на придумування чергового завдання дитяті:-) Малюнок – це або просто образ, який потрібно намалювати/зробити аплікацію/виліпити з пластиліну, або це підказка мамі з папою, що в цей день подарувати сину (щось незначне, але корисне).

У всіх тутешніх Адвент-календарях 24 дати, тобто з 1 грудня і до католицького Різдвяного надвечір'я 24 грудня. Наша сім'я святкує православне Різдво, тому я одразу ставила за мету подовжити марафон аж до 6 січня. Я десь читала, що малим дітям, зокрема у віці 2+, такий передноворічний / передріздвяний Адвент-календар слід планувати максимум на 20 днів, бо їм надто важкий (на додачу - абстрактний) сам процес очікування якоїсь події в майбутньому.  Але наш син поки що байдужий до подій, які не відбуваються з ним тут і зараз. Звісно, ми з чоловіком розповідаємо йому про  сімейні плани, про якісь ймовірні події, фантазуємо разом, але до уваги він приймає тільки те, що безпосередньо впливає на нього у цей момент часу. Тому перед початком нашого марафону чітко розуміла, що я його організовую радше для себе, щоб очікувати свята було цікаво мені, але з користю для дитини, розпланувавши наші з сином творчі заняття, messy play, різдвяні читання, танцювальну терапію і, звичайно, маленькі подарунки. Увесь цей час син радо приймав наші з чоловіком подарунки і мамині пропозиції "А давай зробимо/помалюємо/прикрасимо/спечемо/потанцюємо...", але сам нічого наперед не просив: можливо, це ще вік такий, і до того ж він ще повноцінно не розмовляє (використовує лише короткі фрази, вказує на поняття / предмети, вживаючи повну назву (якщо це одно-двоскладові слова) або всього один склад (найчастіше останній у довгому слові)).

Отож, чим ми займались у грудні минулого року аж до православного Різдва?

Доки у нас не було кольорового паперу, ми удвох кайфували, виготовляючи його власноруч. Спонжик (відрізаний від кухонної губки), гуаш та неймовірний азарт, з яким синочок мазюкав спонжиком на білому папері, і в результаті ми отримали дуже цікаві, глибокі кольори для аплікацій.

Для аплікацій я робила заготовки заздалегідь (під час обіднього сну), тому що син нудьгує, коли мама щось робить (в т.ч. вирізає) без його участі, а ножиці - це "гостра" тема в наші 2,4 рочки. Завдання ж дитини полягало у тому, щоб розібратися зі складовими малюнка (де голова, тіло, лапки/крильця, хвостик тваринки/пташечки, ...; з чого складається кораблик; що називають "носиком" у чайника, ...), намастити ці елементи клеєм, приклеїти, розгладивши пальчиками. В "англійські" дні (коли у побуті я намагаюся спілкуватись з дитиною тільки англійською мовою), пояснення завдань були англійською. Внаслідок таких "англійських" аплікацій тепер мацьопа почав називати усі кольори тільки англійською, настійливо ігноруючи рідний варіант. Сподіваюсь, якось принагідно скоригуємо, але вимовляє він кольори на інгліші дуже кумедно, особливо "єлау" (yellow), "бюю"(blue), "інк"(pink), "г'їн"(green), «баун»(brown). Добре, що хоч лічба від 1 до 10 у нас «пішла» обома мовами.

А ще я підгледіла в нашій улюбленій "МрійЛяндії", як з картонного рулона зробити різдвяного оленя. Нам так сподобався цей процес, що врешті-решт ми зробили їх аж два - на ім'я Donder (Грім) та Blitzen (Блискавка), назвавши їх на честь справжніх оленів в упряжці Санти.

Ще одна хороша ідея від "МрійЛяндії" - малюнок зі снігом. Спочатку на чистий аркуш паперу наноситься за допомогою свічки тло для снігу (ми ще таким чином домалювали зірки на небі). Потім гуашшю розмалювали весь малюнок, при цьому в тих місцях, де помальовано свічкою, фарба не пристає до паперу. І вкінці зробили аплікацію із сніговичком. Сину так сподобалось розмальовувати той аркуш, що я йому не могла відмовити покращити малюнок на його смак, і просто пальчиками він ще домалював сліди на снігу тих діток, що виліпили сніговика. Ось такий креатив у нас вийшов експромтом:

Що стосується малювання, то це завжди вільна тема. Я просто даю сину фарби, іноді з пензликами, іноді зі спонжиком, але вкінці мацьопа все одно завершить малюнок пальчиками. Так йому найбільше подобається. Якщо малює гуашшю, намагаюся дати дві-три баночки, щоб не змішував багато кольорів за раз, бо впевнилася: дасиш усі - малюнок врешті-решт стане коричневим, а саме заняття перетвориться на messy play:-). А от із аквареллю, де у нас всі фарби на палєті разом, малює усіма кольорами одночасно, але виходить дуже цікаво. Сину сподобалось, як одного дощового літнього дня ми навчились аквареллю пускати "дощик": він набирає справді багато води на пензлик, потім - фарбу і сильно крапає нею по аркушу. Великі кольорові краплі швидко розтікаються на папері, дивно змішуючись та поєднуючись.

Папа також накупив нам купу дитячих розмальовок, в тому числі і для гліттерів, – поки що розмальовує їх тільки мама:-) А син зверху домальовує свої каракульки, зовсім не намагаючись вцілити у границі малюнків. Тому вирішила відкласти розмальовки «на виріст», щоб не обмежувати дитя якимись умовностями, - нехай фантазує в своє задоволення. І вже аж для наступного різдвяного марафону я приберегла велику розмальовку новорічної ялинки, яку Ви можете завантажити тут.

А ще я вирізала сніжинки, гірлянди, новорічну ялинку з паперу. І на прикладі цього заняття зробила висновок, що сину це поки що нецікаво: він і ножиці не хоче правильно тримати в руці, і щоразу зазіхається кудись собі їх втикнути. Власне, одне хвилювання для мами. Добре, що хоч чемно їх віддає, якщо попросити назад.

Зовсім безпечною для нас виявилась моделююча паста Canal Toys (дуже приємна альтернатива пластиліну). Ліпимо все і на всьому. Рада, що жирних слідів не лишає. І хоч дуже приємно пахне, спробувати її на смак мацьопа так і не намірився. Єдиний її недолік – висихає на повітрі, тому після гри її одразу слід заховати в коробку. Один колір у нас так назовсім засох.

За тиждень до дня Святого Миколая ми почали малювати йому листа. Заготовку листа можна завантажити тут. Це був перший лист сина до Святого.

Для того, щоб хоч трішки розкрити його образ, я придбала кілька різдвяних книжечок,де розповідається про Святого Миколая та Санта Клауса, і пояснила сину, в чому полягає між ними різниця. Однак досі, де б син не побачив Санту, Св.Миколая чи Діда Мороза, він все одно вигукує "діда!";-). Чесно кажучи, сам процес пояснення, читання виявився якимось таїнством особисто для мене: хоч я родом із Пн-Зх України, у моєму дитинстві тих пояснень про Св.Миколая не було, незважаючи на те, що наші батьки намагалися прищепити мені з братом певні православні традиції. Була тільки пісня "А хто-хто Миколая любить, А хто-хто Миколаю служить, ...", якої навчила мене покійна бабуся Женя. Мабуть, це данина тому часу, коли я була дитиною, - кінець 80х - початок 90х. Зараз, мені здається, у розпорядженні молодих батьків, які цікавляться такою тематикою, є набагато більше книг, мультфільмів, розвиваючих заходів, та зрештою є Google і YouTube, де за лічені секунди можна підібрати необхідний наочний матеріал. Ось, приміром, раджу паперовий ляльковий театр у вигляді різдвяного вертепу. Завантажуємо, роздруковуємо, разом із дитиною вирізаємо, розмальовуємо, і ставимо виставу, під час якої в ігровій формі розказується історія, як у сім'ї Марії та Йосипа з'явився Ісус, і хто він такий. Але це заняття я прибережу для сина до наступного року, бо поки що паперові персонажі, викрійки у нього довго "не живуть")). Думаю, що технологію виготовлення фігурок трохи вдосконалю: для більшої стійкості наклеїмо їх на картонні рулони.

До речі, про паперові викрійки. Одним із Адвент-подарунків була франкомовна книжечка «Заняття на Різдво» (Activités de Noël) з різдвяними наліпками, головоломками, простими квестами (на вік від 2 до 4 рочків), викрійками ялинкових прикрас, подарункових тегів та листівок. Мені було цікаво повчити нові французькі слова та ще й з актуальною різдвяною тематикою, а малий «ходив» «лабіринтами», вгадував загадки та кайфував, виймаючи викрійки з пунктирної обводки. Потім ми розвішали ті ялинкові прикраси на нашій ялинці, але вони там довго не протримались: син постійно знаходився у "творчому пошуку", їх зривав, перевішував або просто губив по закутках квартири. Але загалом такий вид дитячих тематичних книжечок я б порекомендувала молодим батькам: це і якась історія, і завдання, і паперові іграшки, якими можна самому погратися або подарувати другу. Адже так важливо донести до дитини, що Різдво – це свято любові, турботи та дарування милості Божої, що головне – ділитися своєю радістю з ближніми, віддавати, а не отримувати.

І ще один вид книжечок, який ми вперше випробували перед цим Різдвом, - Wimmelbuch – такі собі «фантазерки та розглядувалки». Одна – «Шукати та знайти разом із Батьком-Різдвом» (Cherche et trouve avec le Père Noël), теж франкомовна, друга – «Рік у лісі» нашого улюбленого видавництва «ВСЛ», а ще третя – «На фермі» (російськомовна), яку синочку подарував перед від’їздом його друг Сашко з мамою Оксаною.

Усі три книги «пішли» на «ура!», при цьому кожна – із своєю специфікою читання/розглядування.

«Шукати та знайти разом із Батьком-Різдвом» - це книжечка з дуже дрібненькими малюнками про передріздвяну й різдвяну роботу Санта Клауса та його помічників, а також про їхній відпочинок після свят. Дитині треба знайти на сторінках конкретну кількість якихось об’єктів чи персонажів. Розвиває увагу, швидкість пошуку. А ще, звісно, разом з дитиною можна вигадувати оповіданнячка за малюнками.

«Рік у лісі» - це великі 12 малюнків, дуже деталізовані, про те, як протягом року (12 місяців) змінюється природа (рослини, тварини, погода) у лісі. Ця книжка цікава вже у наші 2+, але вона може бути «на виріст», аж до уроків природознавства в школі. Двійнята моєї подруги (їм тільки виповнилося 2 рочки) вже півроку її «читають» і полюбляють белькотіти свої історії за мотивами її малюнків. Крім навчальної мети (яка буде у більш старшому віці), книжка дає справжній політ дитячій фантазії.

«На фермі» - дуже зручна для батьків, бо, порівняно з двома попередніми книгами,  нам, батькам, з нею доводиться менше фантазувати:-). Усі об’єкти в ній підписані, а під сотнею із них є приховані «віконечка»: привідкриваєш – і розглядуєш об’єкт у «дії», а ще читаєш коментар про нього чи репліку самого об’єкта. Наприклад, у «віконці» під вівцею зображені шерстяні вироби, а в коментарі написано, що із шерсті, зістриженої з овечок, роблять пряжу, з якої виготовляють шерстяний одяг. Або у «віконці» під коровою зображене телятко, а в репліці: «Му-у-у». Книжка дуже інтерактивна, граємось нею практично щодня, і часто синочок просить почитати її на ніч.

І нарешті ми дійшли до двох найцікавіших занять нашого різдвяного марафону.

Спочатку розкажу про танцювальну терапію. Якраз у грудні ми почали нею регулярно займатись вдома, бо раніше – тільки в групі раннього розвитку. Для домашніх занять в YouTube я знайшла канал Катерини Желєзнової – автора сайту «Музика з мамою». За її методикою працюють і центри раннього дитячого розвитку (вперше почула її пісеньки в «Японському саду»), і дитсадки, і музичні школи. Це пісеньки, під які можна просто потанцювати (власне цим у нас завершується кожне заняття:-), і за допомогою яких з дітьми займаються логоритмікою. Мені приємно, що малому такі заняття сподобалися, і так ми можемо з користю провести разом час. Він частенько сам заставляє мене, вже «неживу» в кінці дня, повторити «танці» на «біс»:-) Тоді починаю заняття я, а потім приходить з роботи папа, і я з почуттям виконаного обов’язку «сплавляю» сина йому – все одно він в офісі мало рухається:-)

А також в цьому році – на третє Різдво сина – ми вже разом прикрашали різдвяний пряничний будинок. Поки синочок в обід спав, я пекла пряники і готувала глазур. А потім ми вже удвох все склеювали та декорували. 

Чесно, це був challenge для кухні і для моїх нервів:) – під час нашого спільного з сином творчого процесу і коли мені довелось відмивати кухню. Але воно того варте! Це ж не просто сімейне свято, це дитяче свято! Я бачила, як радів малюк з того, що він виявися корисним, що він допомагав мамі. Поки є таке бажання, треба його заохочувати, бо охоту дуже легко відбити.

Ось такий у нас вийшов різдвяний марафон. Він начебто завершився, бо ми дочекалися Свята, квартира тепер повна різних малюнків і різдвяних виробів, створених дитячими ручками, але ж ми рухаємось далі… Син розвивається, щодня вимагає все більшої й більшої уваги, задіяності у його іграх. Може, це неправильно з точки зору педагогічних методик, бо за грою дітей батьки мають більше спостерігати, виховувати їхню самостійність, але на цьому етапі, коли з «вини» тих самих батьків наша дитина знаходиться далеко від своїх маленьких друзів, ми маємо хоч якось це компенсувати своїм товариством – принаймні, він сам про це просить. Сподіваюсь, садочок усуне цю проблему.

А ще на кінець викладаю кілька фото нашої ялинки.

Цього року це зелена красуня зі швейцарського лісу. Хоч фраза звучить гарно, а Ви вже, певно, відчули аромат хвої з тими словами, я все одно "за" штучні ялинки для Нового Року.  Не змінила свого ставлення до зрубаних (читайте: знищених) дерев, просто свою штучну ми лишили вдома в Україні (їй вже 9 років, від нашого першого дня Св.Миколая, який ми з чоловіком святкували як сім'я). Добре, що у Швейцарії усі ялинки після свят будуть з користю утилізовані.  Наша, мабуть, поїде у сусідній зоопарк Сервіон, де ми нещодавно побували. Там її згризуть кролики, як на моєму фото, або дикі кабани.

А ще для зрубу будь-якого одного деревця у Швейцарії видається спеціальний дозвіл - нагляд за цим дуже суворий, це також стосується випадків, коли ви зрубуєте дерево у власному приватному угідді!!!

Прикрашали ялинку ми удвох із сином, бо папа відлучився з роботи в обід 19-го грудня і встиг тільки принести її та встановити. Коли вішали кульки, все було чудово, я й не могла повірити очам, як мій халамидник так спокійно себе поводить, як зацікавлено зайнятий розвішуванням прикрас та гірлянди. Спостерігаючи за ним, я навіть відважилась розвісити шоколадні ялинкові прикраси. Але сплинула година, і враз почалася ротація усіх іграшок за броунівським рухом - це було не тільки перевішування з гілки на гілку, а збирання "врожаю" з тих кульок, футбол, а потім задзвонив Скайп, і це вже було жонглювання ними перед двома бабусями по черзі. Так в принципі продовжується і до сьогоднішнього дня - чекаю Старого Нового Року, щоб нарешті зменшити собі хатньої роботи. Але я не сказала про головне: шоколадні прикраси мусила зняти з ялинки вже за півгодини, як розвісила: малий ласунчик скумекав, що воно таке і почав їх жменями здирати з гілок. Встиг трохи посмоктати одну "шишечку" разом з обгорткою, і на тому скінчилася його перша в житті дегустація шоколаду, а мама з важким серцем (через свій необдуманий вчинок з розвішуванням цукерок та через своє категоричне "ні" синові) сховала ті цукерки для папи.

До зустрічі і наступних марафонів! І не тільки різдвяних:-)

«Сім нот» легкого батьківства, або чому навчила мене книга Ольги Писарик «Прив’язаність – життєво важливий зв’язок»

Почну свій допис із прохання до усіх батьків, але в першу чергу – до мам, прочитати книгу, про яку сьогодні Вам розповім.

Книга ця варта Вашої уваги, Ваші діти заслуговують на те, щоб Ви її знали. Її можна перечитувати, або почати читати із будь-якої глави. У ній можна знайти відповіді на Ваші запитання одразу ж, як тільки виникають певні проблеми у відносинах з Вашими дітьми. Але зауважу: її потрібно прочитати ВЧАСНО, до певного віку Вашої дитини, бо втрачений час не повернути, і те, що Ви могли свідомо чи несвідомо зіпсувати у Ваших відносинах, буде важко виправити чи надолужити у майбутньому.

Отож, розмова піде про книгу Ольги Писарик «Прив’язаність – життєво важливий зв’язок».

Трохи розповім про авторку. Ольга Писарик не приділяє цьому уваги в книзі, на відміну від Памели Друкерман та Карен Лє Бійон, про яких я писала раніше, тому інформацію про авторку мені довелось погуглити. Її історія не менш цікава. Вона народилась й прожила більше 30-ти років у Мінську, тепер зі своїми чотирма дітьми живе у Ванкувері. Так склалося, що більше десяти років свого життя вона займалась виключно своїми дітьми, і як вона сама про себе розказує у ЖЖ:

«"сидела дома", как принято говорить в кругах тех, кто искренне считает, что с детьми можно "сидеть". Мои дети не ходили в садики, потому что мне было спокойнее и удобнее, когда они дома, потом дети не ходили в школу, были на домашнем обучении.»

Ольга цікавиться психологією розвитку, зокрема вивчає умови, необхідні для реалізації особистісного потенціалу. Вона працює та навчається у канадського психолога Гордона Ньюфелда, який створив унікальну теорію про дорослішання на основі прив’язаності. Ольга Писарик надає психологічні консультації батькам, викладає в Інституті Ньюфелда, організовує його семінари, проводить власні семінари та вебінари.

У книзі «Прив’язаність – життєво важливий зв’язок» викладено матеріал не з точки зору пошуків відповідей окремо взятої матусі, як це зробили Памела Друкерман та Карен Лє Бійон, а з точки зору психології як науки, з урахуванням функцій мозку людини (дитини) та його розвитку, дозрівання, дорослішання.

Вибрати головне із маси корисних порад і прикладів важко – у книзі усе говориться про головне. Але щоб у Вас склалось певне враження про неї, наведу перелік тез, що я взяла собі на замітку.

7 ПОРАД БАТЬКАМ, які я відібрала для нашого з чоловіком батьківства:

1.	Секрет легкого батьківства – це прив’язаність дітей до своїх батьків.
2.	Батьки повинні зайняти позицію дбайливої альфи.
3.	Важливо під час розмови заволодівати увагою дитини за допомогою такого прийому: зоровий контакт, посмішка, кивок головою; дати дитині Ваш палець у долоньку; показати Ваше захоплення, задоволення.
4.	Критичну роль у вихованні прив’язаності відіграють конкуруючі прив’язаності (бабусі, дідусі, няні, друзі, …). Головне – щоб вони не конкурували із головними працюючими прив’язаностями (мама, тато).
5.	Для дитини основним джерелом фрустрації є страх сепарації, страх втрати близькості з тими, до кого дитина прив’язана. Практикуйте bridging – фокусуйте увагу не на розлуці, а на майбутній зустрічі.
6.	Уникайте дисципліни, яка розділяє: стояння в кутку, вигнання до іншої кімнати, …
7.	Коли дитина насичена близькістю й контактом із дорослими, до яких вона прив’язана, вона починає заперечувати волю дорослого, щоб пізнати свою власну волю. Це нормально – чинити опір, проявляти контр-волю!

ДЕТАЛЬНІШЕ див. нижче (про альфа-комплекс, встановлення правильних відносин із дитиною, поведінку батьків під час спалахів гніву у дитини, дисципліну):

1.	Батьки можуть створити та підтримувати комфортну прив’язаність дитини до себе, щоб її мозок зміг насититись близькістю, розслабитись та почати розвиватись.
2.	Прив’язаність допомагає дитині залежати від дорослого. Коли ми, батьки, відповідаємо на потребу дитини, щоб про неї турбувались, ми займаємо позицію дбайливої альфи.
3.	Є й темна сторона у дбайливої альфи: коли вона бачить потребу, вона відчуває порив довести свою зверхність, скориставшись слабкістю іншого. І пробачте, але дуже багато батьків грішать цим.
4.	Дитина не може бути надто прив’язаною. Якщо існує проблема розлуки з батьками, то вирішити її можна, збільшивши прив’язаність до них: потрібно дати дитині Ваше фото, речі із Вашим запахом, або запровадити якийсь спільний ритуал, який Ви можете виконувати з дитиною в один і той же час, перебуваючи у різних місцях.
5.	Як зміцнити прив’язаність:
ü	необхідно заволодіти увагою дитини: зоровий контакт, посмішка, кивок головою. (Перш, ніж одержати «складний» кивок на згоду щось зробити, добийтесь «легких» кивків: «Сьогодні гарна погода, чи не так? – почніть розмову з такого «легкого» кивка від дитини.);
ü	дати дитині Ваш палець у долоньку;
ü	показати Ваше захоплення, задоволення.
6.	Встановлення правильних відносин із дитиною – це запрошення її залежати від нас.
7.	Бажання бути незалежним з’являється лише тоді, коли потреба дитини у тому, щоб залежати від когось, повністю задоволена.
8.	Якщо Ви не дбаєте про те, щоб дитина залежала від Вас, то штовхаєте її, щоб її потребу залежати задовольнив хтось інший – друзі, вулиця, …
9.	Щоб правильно запросити дитину залежати від Вас, потрібно:
ü	не зловживати її залежним станом;
ü	допомагати дитині у всіх її починаннях;
ü	бути щедрим у своїх пропозиціях допомогти, потурбуватись, …
10.	Починати турбуватись про дитину (брати на себе відповідальність за дитину) БЕЗ ЇЇ ЗГОДИ – породжувати наступні проблеми у відносинах із нею.
11.	Критичну роль у вихованні прив’язаності відіграють конкуруючі прив’язаності (батьків, доки вони щасливо проживають разом, це не стосується). Їх можуть зумовлювати: розлучення батьків, імміграція, прив’язаність до ровесників, всиновлення. В принципі це добре, коли існує багато прив’язаностей: бабусі, дідусі, няні, …  Головне – щоб вони не конкурували із головними працюючими прив’язаностями. От, наприклад, наш син нещодавно сильно перехворів ГРЗ. Малечі всього півтора рочки, будь-які маніпуляції щодо лікування настійливо ігнорує. І тут я, зі своїм аспіратором, відсмоктую йому нежить. Він, звісно, почав плакати. Я тільки хотіла заспокоїти, а тут свекруха випалила: «Йди до мене, маленький. Це мама тобі боляче зробила, а баба хороша, пожаліє». Думаю, тут коментарі зайві.
12.	Явище, коли дитина не може відчувати близькість з обома своїми прив’язаностями одночасно, називається поляризацією. Я, не знаючи про це явище раніше, переймалася через таку ситуацію: наш син увесь день гарно бавиться зі мною, а ввечері приходить з роботи тато, і дитина переключає увагу на нього і вже відштовхує від себе маму. Але виявилось, це нормально: діти до певного віку (5-7 років) не здатні змішувати почуття, вони схильні до поляризації незалежно від рівня прив’язаності.
13.	Батьки зобов’язані створити для дитини її коло прив’язаностей:
ü	проводьте час разом: дитина, Ви, няня;
ü	запросіть виховательку Вашого дит. садочка до себе в гості;
ü	спілкуйтесь із батьками друзів Вашої дитини;
ü	створюйте команду дорослих, до яких прив’язана дитина;
ü	спробуйте заприятилювати із друзями Вашої дитини.
14.	Беріть відповідальність за відносини на себе. Дитина не повинна працювати над Вашими відносинами. Підкреслюйте, що ніщо не може зашкодити Вашим відносинам. Ви завжди миритесь першими, перші просіть вибачення. Саме Ви вчите дитину вибачатись.
15.	Практикуйте bridging – фокусуйте увагу не на розлуці, а на майбутній зустрічі. («На добраніч! Побачимось вранці!», «Па-па! Не можу дочекатись, коли ми побачимось та підемо до звіринця.»)
16.	«Прокладайте міст» під час:
ü	розлуки (сон, поїздка, школа);
ü	виховних моментів;
ü	з’ясування недоліків та помилок дитини («Розбита чашка не впливає на наші відносини.»);
ü	злості та невдоволеності («Ти зараз не хочеш нікого бачити. Я тоді зайду пізніше, щоб перевірити, що у тебе все добре.»);
ü	відчуження (якщо Ви збираєтесь йти, а дитина, відчуваючи розлуку, замикається, відчужується).
17.	Уникайте ситуацій нестерпного розділення:
ü	нехай інший дорослий постійно нагадує дитині про Вас, поки Ви відсутні;
ü	давайте дитині щось із своїх речей, щоб нагадувати про Вас;
ü	придумайте магічні трюки (щось на кшталт магічного часу, коли Ви подумки будете зустрічатись);
ü	встановлюйте регулярний час контакту (листи, листівки, дзвінки).
18.	Обов’язково «насичуйте» дитину прив’язаністю перед Вашою розлукою.
19.	Уникайте дисципліни, яка розділяє: стояння в кутку, вигнання до іншої кімнати, фраз «рахую до трьох, і якщо ти не припиниш, я віддам тебе циганам», «не буду з тобою розмовляти, якщо ти не вибачишся», «якщо ти наробиш у штанці, я всім про це розкажу». Дуже висока ціна, яку батьки платять за ефемерну ефективність такої дисципліни, і проявляється вона у наступному: роздратованості (фрустрації) дитини; дитина вже не впевнена, що мама й тато «тримаються» за неї; дитина бачить, що залежати від когось уже не є безпечним; дитина може почати шукати конкуруючі прив’язаності; та насамкінець: розділяючи дисципліна може привести до емоційного оніміння та захисного відчуження.
20.	Причина агресії у дітей – фрустрація. Для дитини основним джерелом фрустрації є страх сепарації, страх втрати близькості з тими, до кого дитина прив’язана.
21.	На вході ми маємо енергію фрустрації. –>  Ситуацію змінити не можна (наприклад: брата, який тебе образив, неможливо відправити на Місяць). –> Захист від вразливості не подолано. –> Руху від злості до скорботи не відбулося (а шлях до адаптації лежить лише через сльози марності). –> Пристосування (адаптації) не відбулося. –> Змішаних почуттів не спостерігається (здатність їх відчувати з’являється у дітей приблизно в 6-7 років). –> На виході ми отримуємо спалах агресії.
22.	Як поводитись батькам під час спалахів гніву та агресії у дитини:
ü	відділіть інцидент від проблеми, яка лежить в його основі. Проблема – не поведінка, а неможливість змінити ситуацію, мати сльози марності та змішані почуття;
ü	не намагайтесь під час спалаху гніву дати дитині урок!
ü	якщо це потрібно, то подбайте про безпеку (дитини, свою, навколишнього середовища), щоб розгніване чадо нікому не нашкодило;
ü	«наведіть мости»: «ти засмучений, але нашим відносинам ніщо не загрожує»;
ü	спробуйте взяти під контроль ситуацію, а не дитину;
ü	пізніше, у спокійній обстановці, спробуйте поговорити з дитиною про те, що трапилось;
ü	із інциденту слід вийти якомога раніше.
23.	«Наведення мостів» (бріджинг) під час інциденту спалаху агресії:
ü	не приймайте атаки особисто («Як ти посміла?») – кажіть: «Ти засмучена. Щось не так?»;
ü	сфокусуйтесь на фрустрації, а не на поведінці;
ü	допоможіть дитині знайти прийнятні шляхи вираження гніву (подушка, боксерська груша);
ü	ставтеся до інцидентів як до випадковостей, навіть якщо вони не випадковості;
ü	переключіть увагу дитини на контакт з Вами.
24.	Під час інциденту спалаху агресії шльопнути по попі можна, АЛЕ якщо Ви впевнені, що це допоможе Вашій дитині швидше перейти від гніву до сліз марності і, як наслідок, до адаптування. Діти різні і до тонких натур краще такого методу не застосовувати. Основною складністю при спалахах гніву є те, як перевести цей гнів у сльози марності, не додавши ще більше фрустрації, ще більше всякого роду наслідків, тому що це тільки сильніше зашкодить дитині.
25.	Під час сліз марності краще дитину «тримати в руках», поки вона не виплачеться. Не обов’язково фізично тримати, просто важливо постійно підкреслювати: «Я поряд, я співчуваю тобі…»
26.	Опір (counterwill), спротив, контр-воля – це захисна реакція на усвідомлюваний контроль та примус. Це інстинктивна поведінка дітей та дорослих. Перші ознаки спротиву проявляються десь у півтора роки (о! я це вже відчула на своєму півторарічному синові). Коли дитина насичена близькістю й контактом із дорослими, до яких вона прив’язана, вона починає заперечувати волю дорослого, щоб пізнати свою власну волю.
27.	Спротив проходить, коли дитина знову починає відчувати голод за прив’язаністю.
28.	Спротив також може виникнути через проблеми із прив’язаністю:
ü	дитина прив’язана не глибоко, лише на рівні почуттів;
ü	Ви не заволодіваєте увагою дитини (зоровий контакт, посмішка, кивок);
ü	у дитини альфа-комплекс;
ü	або дитина знаходиться у захисному відчуженні.
29.	Спротив, який не урівноважений змішаними почуттями, у старших дітей (6-7 років) може бути результатом психологічного «застрягання» у розвитку. Коли такі діти знаходяться під опікою дорослого, до якого вони не прив'язані, то спротив може стати домінуючою реакцією.
30.	Що робити батькам під час прояву спротиву:
ü	не приймайте спротив особисто;
ü	уникайте, щоб спротив дитини не привів Вас до розділення з нею;
ü	володійте своїми реакціями;
ü	ставтесь до спротиву як до нормальних реакцій дитини;
ü	використовуйте структури й правила (не «тому що я так вирішила», а «у нашій сім’ї так прийнято…»);
ü	виправляйте шкоду, завдану Вашим відносинам;
ü	звертайте увагу дитини не на прояв її спротиву, а на наступний контакт;
ü	створюйте контекст для зміцнення прив’язаності;
ü	поглиблюйте прив’язаність;
ü	перш, ніж керувати, заволодійте увагою дитини (зоровий контакт, посмішка, кивок);
ü	уникайте командного тону, настанов, дієслів «повинен», «мусиш», «зобов’язаний»;
ü	не демонструйте надто відверто своїх намірів;
ü	використовуйте якомога менше тиску та примусу;
ü	не фокусуйтесь на примусі (не «Ти мусиш іти до школи», а «Що тобі покласти з собою у портфель: фрукти чи бутерброд?»);
ü	залишайте дитині можливість демонструвати свою волю.
31.	Дисципліна – це не покарання та не можливість дати дитині урок, а здатність створити й підтримувати порядок.
ü	Заохочуйте та охороняйте бажання дитини бути для Вас хорошою.
ü	Перш, ніж керувати, заволодійте увагою дитини (зоровий контакт, посмішка, кивок).
ü	Перекривайте проблемну поведінку. Нашкодивши, дитина більше за все боїться не покарання, а загрози, що мама (тато) більше не будуть її любити так, як раніше. Переконайте дитину у протилежному.
ü	Усвідомлюйте границі Вашої природної сили. Ми не можемо контролювати дитину, яка ще сама не може контролювати себе. Поведінка дитини зумовлена не свідомістю та волею, а емоціями й інстинктами, а тому ми дуже обмежені в управлінні її поведінкою. Наша сила – у прив’язаності.
ü	Не намагайтесь «виховувати» під час інциденту. Дітям краще дати урок поведінки на основі спогадів про інцидент та в контексті прив’язаності.
ü	Пам’ятайте: Ви відповідальні за незрілу дитину. Задавайте собі запитання: «А що особисто я зробив, щоб моя дитина не потрапила у складну для неї ситуацію?».
ü	Змінюйте обставини, які сприяють проявам проблемної поведінки. (Придумайте веселу гру або разом пожалійте «безпритульні іграшки», і так мотивуйте дитину їх прибрати).
ü	Використовуйте ритуали і традиції для досягнення бажаних результатів.
ü	Використовуйте силу прив’язаності, щоб зрежисувати бажану поведінку. Режисувати поведінку можна тільки для тих ситуацій, для яких вона зрежисована (дитина не б’ється, якщо у неї забрали іграшку на майданчику, тобто це начебто наша дитина «ділиться» своїми іграшками). Зрежисуйте не ціль, а дію (не «Будь ввічливим!», а «Посміхнись та скажи «Добрий день»). Режисувати можна тільки у стані хорошої прив’язаності.
ü	Допомагайте дитині знайти свою печаль, виплакатись під час зіткнення з марністю. Батьки виступають у трьох іпостасях: ми висуваємо обмеження; утримуємо дитину в досвіді переживання марності; допомагаємо виплакатись у наших люблячих руках.
ü	Допомагайте дитині знайти в собі елементи, які урівноважують її імпульсивну поведінку. Наприклад, коли дитина каже: «Я не хочу їхати до бабусі на все літо», не кажіть: «Літо у селі буде корисним для твого здоров’я». А кажіть: «А у бабусі Мурка народила кошенят, й Петько приїде на все літо…» А ще розкажіть про свій досвід: «Це нормально – дратуватись на свого брата. Брати народжені, щоб нас дратувати. Але ми дуже його любимо. Це нормально, що ми роздратовуємось на людей, яких ми любимо більше за все.»
ü	Закріплюйте та підтримуйте гарні наміри. «Потрібно сходити за продуктами. Можу я на тебе розраховувати?», «Почистити картоплі на вечерю – гарна ідея.» Але гарні наміри, як зерна: щоб вони проросли, потрібен час, але без зерна не буде й плодів.

Бажаю усім легкого батьківства! Виховуймо дітей Гідними Особистостями!