Наш різдвяний марафон, або чим зайнятись з дворічкою у грудні

Ось і відсвяткували Різдво 2017 року, на яке так довго чекали. Наша сім’я вперше у Святвечір була далеко від рідної домівки та батьків, а це для нас суттєвий відступ від родинних традицій. Пригадую, як у Надвечір’я ще дітьми, я з двоюрідними братом та сестрою, чекали, коли із першою Різдвяною зіркою дідусь внесе у дім дідуха, поставить його під образами, а найцікавіше для нас – настелить сіна під святковий стіл, де ми могли бавитись усе Свято.

Тепер я вже не дитина, враження не такі яскраві, як тоді, коли навіть Дід Мороз з бородою із вати здавався мені казковим. Але нема причин для ностальгії, тому що я сама вже мама, і в моїх силах створити своїй дитині казкові спогади про Різдво, з різдвяними читаннями, смаколиками, з післясмаком кориці, імбиру та меду.

На своїй сторінці у Фейсбук на початку грудня я пообіцяла Вам написати, ЩО ми із сином підготуємо до Свята. То ж пригадаю, як увесь цей різдвяний марафон починався.

30 листопада ми довго вешталися по крамницях, наповнених різним святково-сувенірним крамом (як на мій утилітарний розсуд, то більшій частині того товару тільки пилом припадати вдома чи на полиці магазину:-), і марно сподівалися знайти щось на подобі Адвент-календаря (Calendrier de l'Avent). В одному з магазинів такий висів, але у якості прикраси вітрини, а в інших його не було.
Врешті-решт, крокуючи додому, я вже обдумувала, яким чином зробити той календар власноруч та ще й з обмеженими наразі канцтоварами, бо наш повний комплект ще не прибув з України. Але прямо перед входом додому вирішила зазирнути до поштової скриньки з моїм іменем та прізвищем (так, швейцарці тут дуже оперативно помаркували нашу, хоч і тимчасову, службову квартиру, паркомісце і т.д.). І ЩО ж я побачила, коли відкрила пошту?!!! Адвент-календар! справжнісінький! у який навіть мені було цікаво підглянути під кожну з 24 дат грудня! Кожен день – це окремі синові подарунок та завдання!

Зараз сину 2 рочки 4 місяці, то ж свято Різдва він святкує втретє. Перші два рази він ще зовсім несвідомо долучався до домашніх приготувань і дійств: коли я пекла пряничний будиночок, він спав, а на другий день мило до нього агукав і намагався лизнути язичком; коли усі домашні по черзі підносили/підводили його до ялинки, аби він потримався за новорічну прикрасу для святкового фото; коли я вдягнула його у костюмчик пухнастого білого зайчика для дитячого ранку, а там він злякався Діда Мороза, і довелося знімати костюмовані кадри вже вдома – біля домашньої ялинки, у невимушеній обстановці. А третій у житті сина Новий Рік хотілося чекати та готуватись до святкування вже з ним, хотілося зацікавити очікуванням свят, розповісти про історію дня Св. Миколая, Різдво й малого Ісусика. І ось що із цього вийшло.

Щодня уранці ми разом заглядали під «віконечко» з відповідною датою в Адвент-календарі. Під кожним «віконцем» – малюнок, який надихав маму на придумування чергового завдання дитяті:-) Малюнок – це або просто образ, який потрібно намалювати/зробити аплікацію/виліпити з пластиліну, або це підказка мамі з папою, що в цей день подарувати сину (щось незначне, але корисне).

У всіх тутешніх Адвент-календарях 24 дати, тобто з 1 грудня і до католицького Різдвяного надвечір'я 24 грудня. Наша сім'я святкує православне Різдво, тому я одразу ставила за мету подовжити марафон аж до 6 січня. Я десь читала, що малим дітям, зокрема у віці 2+, такий передноворічний / передріздвяний Адвент-календар слід планувати максимум на 20 днів, бо їм надто важкий (на додачу - абстрактний) сам процес очікування якоїсь події в майбутньому.  Але наш син поки що байдужий до подій, які не відбуваються з ним тут і зараз. Звісно, ми з чоловіком розповідаємо йому про  сімейні плани, про якісь ймовірні події, фантазуємо разом, але до уваги він приймає тільки те, що безпосередньо впливає на нього у цей момент часу. Тому перед початком нашого марафону чітко розуміла, що я його організовую радше для себе, щоб очікувати свята було цікаво мені, але з користю для дитини, розпланувавши наші з сином творчі заняття, messy play, різдвяні читання, танцювальну терапію і, звичайно, маленькі подарунки. Увесь цей час син радо приймав наші з чоловіком подарунки і мамині пропозиції "А давай зробимо/помалюємо/прикрасимо/спечемо/потанцюємо...", але сам нічого наперед не просив: можливо, це ще вік такий, і до того ж він ще повноцінно не розмовляє (використовує лише короткі фрази, вказує на поняття / предмети, вживаючи повну назву (якщо це одно-двоскладові слова) або всього один склад (найчастіше останній у довгому слові)).

Отож, чим ми займались у грудні минулого року аж до православного Різдва?

Доки у нас не було кольорового паперу, ми удвох кайфували, виготовляючи його власноруч. Спонжик (відрізаний від кухонної губки), гуаш та неймовірний азарт, з яким синочок мазюкав спонжиком на білому папері, і в результаті ми отримали дуже цікаві, глибокі кольори для аплікацій.

Для аплікацій я робила заготовки заздалегідь (під час обіднього сну), тому що син нудьгує, коли мама щось робить (в т.ч. вирізає) без його участі, а ножиці - це "гостра" тема в наші 2,4 рочки. Завдання ж дитини полягало у тому, щоб розібратися зі складовими малюнка (де голова, тіло, лапки/крильця, хвостик тваринки/пташечки, ...; з чого складається кораблик; що називають "носиком" у чайника, ...), намастити ці елементи клеєм, приклеїти, розгладивши пальчиками. В "англійські" дні (коли у побуті я намагаюся спілкуватись з дитиною тільки англійською мовою), пояснення завдань були англійською. Внаслідок таких "англійських" аплікацій тепер мацьопа почав називати усі кольори тільки англійською, настійливо ігноруючи рідний варіант. Сподіваюсь, якось принагідно скоригуємо, але вимовляє він кольори на інгліші дуже кумедно, особливо "єлау" (yellow), "бюю"(blue), "інк"(pink), "г'їн"(green), «баун»(brown). Добре, що хоч лічба від 1 до 10 у нас «пішла» обома мовами.

А ще я підгледіла в нашій улюбленій "МрійЛяндії", як з картонного рулона зробити різдвяного оленя. Нам так сподобався цей процес, що врешті-решт ми зробили їх аж два - на ім'я Donder (Грім) та Blitzen (Блискавка), назвавши їх на честь справжніх оленів в упряжці Санти.

Ще одна хороша ідея від "МрійЛяндії" - малюнок зі снігом. Спочатку на чистий аркуш паперу наноситься за допомогою свічки тло для снігу (ми ще таким чином домалювали зірки на небі). Потім гуашшю розмалювали весь малюнок, при цьому в тих місцях, де помальовано свічкою, фарба не пристає до паперу. І вкінці зробили аплікацію із сніговичком. Сину так сподобалось розмальовувати той аркуш, що я йому не могла відмовити покращити малюнок на його смак, і просто пальчиками він ще домалював сліди на снігу тих діток, що виліпили сніговика. Ось такий креатив у нас вийшов експромтом:

Що стосується малювання, то це завжди вільна тема. Я просто даю сину фарби, іноді з пензликами, іноді зі спонжиком, але вкінці мацьопа все одно завершить малюнок пальчиками. Так йому найбільше подобається. Якщо малює гуашшю, намагаюся дати дві-три баночки, щоб не змішував багато кольорів за раз, бо впевнилася: дасиш усі - малюнок врешті-решт стане коричневим, а саме заняття перетвориться на messy play:-). А от із аквареллю, де у нас всі фарби на палєті разом, малює усіма кольорами одночасно, але виходить дуже цікаво. Сину сподобалось, як одного дощового літнього дня ми навчились аквареллю пускати "дощик": він набирає справді багато води на пензлик, потім - фарбу і сильно крапає нею по аркушу. Великі кольорові краплі швидко розтікаються на папері, дивно змішуючись та поєднуючись.

Папа також накупив нам купу дитячих розмальовок, в тому числі і для гліттерів, – поки що розмальовує їх тільки мама:-) А син зверху домальовує свої каракульки, зовсім не намагаючись вцілити у границі малюнків. Тому вирішила відкласти розмальовки «на виріст», щоб не обмежувати дитя якимись умовностями, - нехай фантазує в своє задоволення. І вже аж для наступного різдвяного марафону я приберегла велику розмальовку новорічної ялинки, яку Ви можете завантажити тут.

А ще я вирізала сніжинки, гірлянди, новорічну ялинку з паперу. І на прикладі цього заняття зробила висновок, що сину це поки що нецікаво: він і ножиці не хоче правильно тримати в руці, і щоразу зазіхається кудись собі їх втикнути. Власне, одне хвилювання для мами. Добре, що хоч чемно їх віддає, якщо попросити назад.

Зовсім безпечною для нас виявилась моделююча паста Canal Toys (дуже приємна альтернатива пластиліну). Ліпимо все і на всьому. Рада, що жирних слідів не лишає. І хоч дуже приємно пахне, спробувати її на смак мацьопа так і не намірився. Єдиний її недолік – висихає на повітрі, тому після гри її одразу слід заховати в коробку. Один колір у нас так назовсім засох.

За тиждень до дня Святого Миколая ми почали малювати йому листа. Заготовку листа можна завантажити тут. Це був перший лист сина до Святого.

Для того, щоб хоч трішки розкрити його образ, я придбала кілька різдвяних книжечок,де розповідається про Святого Миколая та Санта Клауса, і пояснила сину, в чому полягає між ними різниця. Однак досі, де б син не побачив Санту, Св.Миколая чи Діда Мороза, він все одно вигукує "діда!";-). Чесно кажучи, сам процес пояснення, читання виявився якимось таїнством особисто для мене: хоч я родом із Пн-Зх України, у моєму дитинстві тих пояснень про Св.Миколая не було, незважаючи на те, що наші батьки намагалися прищепити мені з братом певні православні традиції. Була тільки пісня "А хто-хто Миколая любить, А хто-хто Миколаю служить, ...", якої навчила мене покійна бабуся Женя. Мабуть, це данина тому часу, коли я була дитиною, - кінець 80х - початок 90х. Зараз, мені здається, у розпорядженні молодих батьків, які цікавляться такою тематикою, є набагато більше книг, мультфільмів, розвиваючих заходів, та зрештою є Google і YouTube, де за лічені секунди можна підібрати необхідний наочний матеріал. Ось, приміром, раджу паперовий ляльковий театр у вигляді різдвяного вертепу. Завантажуємо, роздруковуємо, разом із дитиною вирізаємо, розмальовуємо, і ставимо виставу, під час якої в ігровій формі розказується історія, як у сім'ї Марії та Йосипа з'явився Ісус, і хто він такий. Але це заняття я прибережу для сина до наступного року, бо поки що паперові персонажі, викрійки у нього довго "не живуть")). Думаю, що технологію виготовлення фігурок трохи вдосконалю: для більшої стійкості наклеїмо їх на картонні рулони.

До речі, про паперові викрійки. Одним із Адвент-подарунків була франкомовна книжечка «Заняття на Різдво» (Activités de Noël) з різдвяними наліпками, головоломками, простими квестами (на вік від 2 до 4 рочків), викрійками ялинкових прикрас, подарункових тегів та листівок. Мені було цікаво повчити нові французькі слова та ще й з актуальною різдвяною тематикою, а малий «ходив» «лабіринтами», вгадував загадки та кайфував, виймаючи викрійки з пунктирної обводки. Потім ми розвішали ті ялинкові прикраси на нашій ялинці, але вони там довго не протримались: син постійно знаходився у "творчому пошуку", їх зривав, перевішував або просто губив по закутках квартири. Але загалом такий вид дитячих тематичних книжечок я б порекомендувала молодим батькам: це і якась історія, і завдання, і паперові іграшки, якими можна самому погратися або подарувати другу. Адже так важливо донести до дитини, що Різдво – це свято любові, турботи та дарування милості Божої, що головне – ділитися своєю радістю з ближніми, віддавати, а не отримувати.

І ще один вид книжечок, який ми вперше випробували перед цим Різдвом, - Wimmelbuch – такі собі «фантазерки та розглядувалки». Одна – «Шукати та знайти разом із Батьком-Різдвом» (Cherche et trouve avec le Père Noël), теж франкомовна, друга – «Рік у лісі» нашого улюбленого видавництва «ВСЛ», а ще третя – «На фермі» (російськомовна), яку синочку подарував перед від’їздом його друг Сашко з мамою Оксаною.

Усі три книги «пішли» на «ура!», при цьому кожна – із своєю специфікою читання/розглядування.

«Шукати та знайти разом із Батьком-Різдвом» - це книжечка з дуже дрібненькими малюнками про передріздвяну й різдвяну роботу Санта Клауса та його помічників, а також про їхній відпочинок після свят. Дитині треба знайти на сторінках конкретну кількість якихось об’єктів чи персонажів. Розвиває увагу, швидкість пошуку. А ще, звісно, разом з дитиною можна вигадувати оповіданнячка за малюнками.

«Рік у лісі» - це великі 12 малюнків, дуже деталізовані, про те, як протягом року (12 місяців) змінюється природа (рослини, тварини, погода) у лісі. Ця книжка цікава вже у наші 2+, але вона може бути «на виріст», аж до уроків природознавства в школі. Двійнята моєї подруги (їм тільки виповнилося 2 рочки) вже півроку її «читають» і полюбляють белькотіти свої історії за мотивами її малюнків. Крім навчальної мети (яка буде у більш старшому віці), книжка дає справжній політ дитячій фантазії.

«На фермі» - дуже зручна для батьків, бо, порівняно з двома попередніми книгами,  нам, батькам, з нею доводиться менше фантазувати:-). Усі об’єкти в ній підписані, а під сотнею із них є приховані «віконечка»: привідкриваєш – і розглядуєш об’єкт у «дії», а ще читаєш коментар про нього чи репліку самого об’єкта. Наприклад, у «віконці» під вівцею зображені шерстяні вироби, а в коментарі написано, що із шерсті, зістриженої з овечок, роблять пряжу, з якої виготовляють шерстяний одяг. Або у «віконці» під коровою зображене телятко, а в репліці: «Му-у-у». Книжка дуже інтерактивна, граємось нею практично щодня, і часто синочок просить почитати її на ніч.

І нарешті ми дійшли до двох найцікавіших занять нашого різдвяного марафону.

Спочатку розкажу про танцювальну терапію. Якраз у грудні ми почали нею регулярно займатись вдома, бо раніше – тільки в групі раннього розвитку. Для домашніх занять в YouTube я знайшла канал Катерини Желєзнової – автора сайту «Музика з мамою». За її методикою працюють і центри раннього дитячого розвитку (вперше почула її пісеньки в «Японському саду»), і дитсадки, і музичні школи. Це пісеньки, під які можна просто потанцювати (власне цим у нас завершується кожне заняття:-), і за допомогою яких з дітьми займаються логоритмікою. Мені приємно, що малому такі заняття сподобалися, і так ми можемо з користю провести разом час. Він частенько сам заставляє мене, вже «неживу» в кінці дня, повторити «танці» на «біс»:-) Тоді починаю заняття я, а потім приходить з роботи папа, і я з почуттям виконаного обов’язку «сплавляю» сина йому – все одно він в офісі мало рухається:-)

А також в цьому році – на третє Різдво сина – ми вже разом прикрашали різдвяний пряничний будинок. Поки синочок в обід спав, я пекла пряники і готувала глазур. А потім ми вже удвох все склеювали та декорували. 

Чесно, це був challenge для кухні і для моїх нервів:) – під час нашого спільного з сином творчого процесу і коли мені довелось відмивати кухню. Але воно того варте! Це ж не просто сімейне свято, це дитяче свято! Я бачила, як радів малюк з того, що він виявися корисним, що він допомагав мамі. Поки є таке бажання, треба його заохочувати, бо охоту дуже легко відбити.

Ось такий у нас вийшов різдвяний марафон. Він начебто завершився, бо ми дочекалися Свята, квартира тепер повна різних малюнків і різдвяних виробів, створених дитячими ручками, але ж ми рухаємось далі… Син розвивається, щодня вимагає все більшої й більшої уваги, задіяності у його іграх. Може, це неправильно з точки зору педагогічних методик, бо за грою дітей батьки мають більше спостерігати, виховувати їхню самостійність, але на цьому етапі, коли з «вини» тих самих батьків наша дитина знаходиться далеко від своїх маленьких друзів, ми маємо хоч якось це компенсувати своїм товариством – принаймні, він сам про це просить. Сподіваюсь, садочок усуне цю проблему.

А ще на кінець викладаю кілька фото нашої ялинки.

Цього року це зелена красуня зі швейцарського лісу. Хоч фраза звучить гарно, а Ви вже, певно, відчули аромат хвої з тими словами, я все одно "за" штучні ялинки для Нового Року.  Не змінила свого ставлення до зрубаних (читайте: знищених) дерев, просто свою штучну ми лишили вдома в Україні (їй вже 9 років, від нашого першого дня Св.Миколая, який ми з чоловіком святкували як сім'я). Добре, що у Швейцарії усі ялинки після свят будуть з користю утилізовані.  Наша, мабуть, поїде у сусідній зоопарк Сервіон, де ми нещодавно побували. Там її згризуть кролики, як на моєму фото, або дикі кабани.

А ще для зрубу будь-якого одного деревця у Швейцарії видається спеціальний дозвіл - нагляд за цим дуже суворий, це також стосується випадків, коли ви зрубуєте дерево у власному приватному угідді!!!

Прикрашали ялинку ми удвох із сином, бо папа відлучився з роботи в обід 19-го грудня і встиг тільки принести її та встановити. Коли вішали кульки, все було чудово, я й не могла повірити очам, як мій халамидник так спокійно себе поводить, як зацікавлено зайнятий розвішуванням прикрас та гірлянди. Спостерігаючи за ним, я навіть відважилась розвісити шоколадні ялинкові прикраси. Але сплинула година, і враз почалася ротація усіх іграшок за броунівським рухом - це було не тільки перевішування з гілки на гілку, а збирання "врожаю" з тих кульок, футбол, а потім задзвонив Скайп, і це вже було жонглювання ними перед двома бабусями по черзі. Так в принципі продовжується і до сьогоднішнього дня - чекаю Старого Нового Року, щоб нарешті зменшити собі хатньої роботи. Але я не сказала про головне: шоколадні прикраси мусила зняти з ялинки вже за півгодини, як розвісила: малий ласунчик скумекав, що воно таке і почав їх жменями здирати з гілок. Встиг трохи посмоктати одну "шишечку" разом з обгорткою, і на тому скінчилася його перша в житті дегустація шоколаду, а мама з важким серцем (через свій необдуманий вчинок з розвішуванням цукерок та через своє категоричне "ні" синові) сховала ті цукерки для папи.

До зустрічі і наступних марафонів! І не тільки різдвяних:-)

Міжнародний день чаю

Сьогодні відзначається Міжнародний день чаю. Я як його справжній поціновувач дуже люблю все, що з ним пов’язано. Вивчати сорти чаю, смакувати їх, купувати чайні сервізи, заварні чайники чи просто великі чайні чашки – це надзвичайне моє жіноче задоволення, коли знаю, як до нас у сім’ю потрапили конкретні чайні «скарби».

Колись (на початку нульових) в Італійському дворику у Львові нас почастували зеленим чаєм у квіткових бутонах, відтоді мені мріялося такий придбати додому. І думка незабаром матеріалізувалася – брат привіз пару мішків (мішечками це важко назвати:-) із Китаю. Я досі бережу вдома кілька бутонів того чаю.

Коли влаштувалась в Банк Форум, одна моя начальниця «присадила» мене на зелений чай саусеп, але придбаний не деінде, а конкретно у Дніпрі – там, на наш смак, він найсмачніший. І ми удвох стали регулярно його замовляти через нашу колишню Дніпропетровську філію. Інша моя начальниця «познайомила» із оолонгом (або молочним улуном), який по мірках моєї тодішньої зарплати здавався на вагу золота, але новою чайною пристрастю вже не могла поступитися і купувала його час від часу як своєрідну винагороду:-)

З юності люблю чай з бергамотом (Earl Grey), в який моя хресна привчила домішувати насушеної з літа липи. Запевняю, що якщо вгадати з пропорцією просто чорного чаю, чаю з бергамотом і цвіту липи, то це бурштинове диво Вам обов’язково сподобається, навіть якщо досі до бергамоту ставились негативно. Липа підкреслює легкі ноти його смаку, аромату та кольору.

Ще в школі вчитель іспанської порадив пити «té sin azúcar» (чай без цукру), щоб відчувати смак напою, а не цукру. Тоді, пам’ятаю, прийшла додому після його заняття, заварила чашку чаю і вмолотила з ним, з незвички, аж півцукерниці «Бабусиних казок» і «Корівки» :-) Це, називалося, не цукрила чай:-) Але відтоді, з восьмого класу, надаю перевагу тільки чаю без цукру, і чесно, вже не заїдаю його цукерками:-) Ну, хіба що одну-дві (і то рідко) для підвищення «гормонів радості».

А посуд!.. Це ж можна скласти цілу оду чайному домашньому посуду. Всім важким (обов’язково важким) чашкам і бажано великим за об’ємом!!! Саме з таких прийнято пити чай у нашій сім’ї. На жаль, поки ми живемо на службовій квартирі у Лозанні, увесь столовий сервіз тут не наш (наш я вже розберу в новій постійній оселі, коли ми її орендуємо), і самі знаєте, який той типовий білий готельно-офісний посуд знеособлений, без свого тепла, та ще, гірш за все, маломірний – чаєм із однієї такої чашки я тут не напиваюсь. Тому після першого тижня «чайних тортур» у Лозанні під час прогулянки на Place Saint-François спокусилась на новорічну travel mug (чи назвімо її mug-to-go) у Starbucks. Але однієї великої чашки у сім’ї виявилось замало:-), і чоловікові придбали велику (десь на 600 мл) сувенірну чашку з визначними місцями Парижу, коли нещодавно туди їздили.

Люблю пригощати гостей чаєм із нашої весільної порцеляни з квітчастим орнаментом. А на щодень частуємось із чеського сервізу «Гуси». Протягом дня ми п’ємо чай кілька разів, і зранку це може бути в «Гусах», а до вечора я зміню ще кілька різних чашок – під настрій, залежно від погоди та пори року. До речі, зима – моя улюблена чайна пора. Мабуть, тому що чаю тоді споживається більше:-) За вікном холодно, і він так гарно зігріває руки й душу, навіть якщо ти йдеш по вулиці, а у тебе в руці та сама travel mug. 5 o’clock tea на вихідних у нас може необов’язково початись за годинником, буває й раніше, і розтягнутись аж до вечері:-) Головне – щоб було, про що поговорити, бо чай – це «дружній» напій, ним приємно насолоджуватись поряд із близькими та друзями.

До речі, наші швейцарські «чайні тортури» не обмежились тільки маленьким розміром чашок. Я довго та марно шукала у супермаркетах заварний чай – він продається тут тільки у пакетиках, які я жартома називаю «утоплєннічкамі». Але що мала робити, якщо іншого доступного чаю нема. А весь пакетований, вгадайте, переважно якої марки? Правильно, Lipton. У бік цього чаю я вже багато років не дивилась, ні простого чорного, ні зеленого, ні з добавками. Ще є кілька місцевих «Премій» та «Повних чаш»:-), ну, тобто чаї швейцарських мережевих торгових марок супермаркетів та гіпермаркетів. І ось тільки нещодавно я знайшла заварний чай. Він тут продається у tea rooms, які загалом схожі на львівські кав’ярні, де можна і упаковку улюбленого напою придбати, і шоколад ручної роботи вибрати (звісно ж, швейцарський), або просто почастуватись гарячими напоями з десертом у самій tea room. Це наразі таке моє маленьке чайне відкриття у Лозанні:-)

Вітаю усіх із Міжнародним днем чаю! Хай гарно смакує саме Ваш, найулюбленіший! І пийте його обов’язково із найкращого в домі посуду!

«Она была в Париже…»

Саме цими словами Володимира Висоцького, адресованими актрисі Ларисі Лужиній (так, саме їй, а не Марині Владі, як часто прийнято вважати), мені хотілося б назвати свій допис про минулі вихідні у Франції. А почалося все у п’ятницю банально побутово: нам треба було закупити продуктів на тиждень і так, щоб урізноманітнити нашу продуктову корзину та ще й з гарною економією порівняно зі Швейцарією. У нашому розпорядженні тільки два вихідних, тому ми планували спершу поїхати у французький Ліон, а вже там на місці зорієнтуватись, їхати далі чи ні – на південь до Лазурного берега, наприклад, у Марсель, де є великий вибір морепродуктів. У суботу я прокинулася раніше будильника – мабуть, від «чумайданного» настрою перед поїздкою, одразу заходилася готувати сніданок за розширеним grand-меню, бо в той день ми ще мали українських гостей. І тут до кухні заходить чоловік і каже: «Ми їдемо у Париж!». Мені ледь дар мови не відібрало. Я йому одразу: «Це ж моя мрія! Я не можу поїхати туди ось так: непідготовленою, без продуманого маршруту, і тим паче, мої «непутёвые заметки», які я час від часу робила про Париж, ще не приїхали з багажем (такі нотатки я зазвичай роблю із книг та фільмів, де герої розповідають про свої улюблені місця, які варто відвідати, тобто такі, яких переважно не зустріти у туристичних гідах). Діма вгамував мої хвилювання і переконав: «Їхати треба обов’язково. «Хліба» цього разу ми купимо у сусідньому супермаркеті, а за «видовищами» треба в Париж. Місто таке велике, що за одну поїздку не подивишся все одно. Їдемо у розвідку боєм.» Дуже правильний тактичний хід, - скажу я Вам:-)

Виїхали ми на авто, яке чоловікові видали на перший адаптаційний у Швейцарії місяць. Маршрут наш лежав (за орієнтуванням Google Maps) через дві сотні з гаком кілометрів населених пунктів (сіл, селищ, містечок) – спершу швейцарських, а потім французьких, і триста з хвостиком кілометрів по автомагістралях А39 (платній), А36 (безкоштовній), А6 (платній); від пункту А в пункт В ми проїхали 562 км. З картою платних доріг Франції попередньо ознайомились тут. Підбиваючи підсумок за проїзд в обидві сторони, підрахували, що ми сплатили французам десь 50 євро податку.

Ви, певно, здогадалися, що з країнознавчої точки зору нам все-таки цікавіше було проїжджати через населені пункти, хоч це значно повільніше (в основному 50 км/год, і 30 км/год, якщо стоїть відповідний знак). По дорозі у Францію ці містечка ми оглянули у світлу пору дня, а на зворотній дорозі вони вже були оповиті гірською димкою та вечірніми сутінками, трохи припорошені снігом, прикрашені новорічними гірляндами, а ще з моєю фантазією – так вони виглядали ще більш романтично та казково. Всю дорогу вдень ми з чоловіком сперечалися відносно тамтешньої пасторальної архітектури:  він казав, що французькі будинки неохайні, виглядають простакувато, на них лише одна штукатурка, яка або недбало або вже давно пофарбована. Він побачив французьке село (я не кажу про Прованс – ми ще у ньому не побували) надто скромним, без сучасних котеджів та «вишневих садків коло хати». Сказав, що не зміг би в такому жити. В цьому я його розумію, бо побути гостем у місцевих мадам і мсьє – це одна справа, а, приміром, залишитись тут назавжди я б теж не змогла – маю міську натуру:-) Проте мені їхня аскетично-старовинна архітектура сподобалася, хоча менше від баварської. Отож, вирішувати кожному на свій смак.

Викладаю кілька фото сіл та містечок, в яких ми з дороги вгледіли монументальні будівлі, заради яких можна приїхати на окремі екскурсії.

Швейцарський Валлорб. Знаходиться на самому кордоні Швейцарії й Франції. Проїзд митниці зайняв аж 5 секунд! (Не зрівняти з українськими митницями, які я коли-небудь перетинала на автомобілі…)

На фото вище Ви, напевно, звернули увагу на шпиль тамтешнього храму. Це протестантська церква, історія якої сягає 1712 року.

Це містечко варте того, щоб ми окремо (а не транзитом) навідались саме сюди – для ознайомлення з його географією, історією та культурними пам’ятками.

Тут є печери, підземна річка, водоспади, унікальна колекція мінералів.

У Старому місті Валлорб у колишній будівлі міської кузні знаходиться Музей заліза та залізничних доріг.

Міжнародний вокзал Валлорба належить до Швейцарських пам’яток національного значення.

У тамтешніх горах Юра у 1939-45 рр. знаходився невидимий оку форт Пре-Жиро, у якому наразі відтворено історичну обстановку, що була під час Другої світової війни.

Далі – французька комуна Жунь, яка розташована у регіоні Франш-Конте (колишньому Графстві Бургундії). Цей регіон славиться своїми сирами та юрськими виноградниками, які дають найкраще у Франції «солом’яне» та «жовте» вино. Із пам’яток комуни Жунь з дороги побачили каплицю Святого Мауріція (ХІІ ст.), що містить каролінгську крипту.

Але помандрувати треба все-таки у глиб Франш-Конте, поближче до його природніх красот: каскадів на річці Еріссон, джерела річки Лу, яке б’є водоспадом прямо зі скелі, прекрасного водоспаду Ду, регіонального природного парку Верхня Юра та безлічі печер і гротів.

На території Франш-Конте знаходяться також крупні оборонні споруди, в т.ч. укріплення Вобана, внесені у список всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Фортеця Безансона – одне з найкрасивіших укріплень роботи військового інженера Вобана. Також в ЮНЕСКО включена королівська солеварня в Арк-е-Сенан і соляне родовище біля Сален-ле-Бен. Бельфорський лев, який прикрашає фортецю, - один із символів цього регіону.

Мене особисто дуже вразив ландшафт комуни Поліньї, яка розташована немовби в обіймах гір. Уся дорога через неї лежить між автентичними будиночками з дерев’яними віконницями, а за ними по обидва боки гори-гори-гори. З дороги добре проглядається скеля, на якій стоїть величний хрест.

У стародавні часи в околицях Поліньї проживало кельтське плем’я секванів. Потім там облаштувались римляни.  Вперше назва міста з’являється у трактаті про розподіл Лотарингії у 870 році, коли Поліньї перейшов під владу Людовіка Германського. У період правління французького короля Карла V Поліньї увійшов до складу Бургундського графства, потім – став підкорятися австрійському королівському дому, а нарешті – Іспанії. Лише після низки кровопролитних війн Поліньї остаточно було приєднано до Франції у 1674 році.

Найдревнішою пам’яткою Поліньї є церква Богоматері (église Notre-Dame de Mouthier le Vieillard), яка розташована на одній з міських площ, тому з дороги ми її не бачили. Зате дуже монументально перед нами постала колегіальна церква Святого Іпполіта (collégiale Saint-Hippolyte). Поряд із нею відчувається подих шести віків – рівно стільки, скільки налічує її власна історія. Вона була побудована менше, ніж за 50 років на кошти впливового буржуа Жана Шузá, який входив до Великої ради Бургундії. У церкві зібрана найбільша у Франш-Конте колекція статуй бургундської школи XV століття.

У Поліньї розташований також колишній монастир урсулінок (couvent des Ursulines), заснований ще на початку XVII ст. як навчальний заклад для дівчат.

В епоху Середньовіччя в Поліньї існував замок Грімон (château de Grimont) (з лат. «грінейська скеля»), який було зведено на місці античного храму Апполона Грінейського, що височів на скелястому уступі. У 1481 році Людовік ХІ почав будівництво нових фортифікаційних укріплень для захисту Поліньї. До теперішнього часу збереглися декілька фрагментів фортечного муру, а також вежі (Tour de la Sergenterie).

Крім історичних пам’яток, Поліньї відомий тим, що у 1862 році у місті було знайдено першого у Франції платеозавра, який є найдревнішим із відомих на сьогодні динозаврів, що існували на території країни.

Власне кажучи, таку детальну туристичну довідку можна навести про більшість із населених пунктів, які ми проїжджали по дорозі до Парижу, адже це все – історичні області Бургундії та Франш-Конте. Що ж стосується регіону Іль-де-Франс, в якому розташований Париж, то ми побачили його на швидкості 130-140 км/год (130 км/год – обмеження на автомагістралях + 10 км speed tolerance), і жодних населених пунктів поблизу не було. Зате на цьому відрізку маршруту ми проїжджали повз кілька десятків вітрових електростанцій. Це видовище вражаюче! Масштаби вітряків не передати словами. Їх просто треба бачити на власні очі. Коли таке бачиш, то мимоволі згадуєш сюжет «Війни світів» Герберта Уеллса.

На під’їзді до Парижу ми забронювали номер в одному з готелів Novotel (4*), і виявилось, що до нього не так далеко їхати від східної околиці міста. Хоча з вигляду він виглядав сучасно і дуже пристойно, ми все ж таки вирішили пошукати готель ближче до центру Парижу. Ми там же біля Novotel зняли бронь онлайн та забронювали номер у готелі Best Western NouvelOrléans Montparnasse (4*), який розташований недалеко від вокзалу Монпарнас. Чесно кажучи, на ділі йому не присвоїш чотири зірочки, ну, від сили три (з натяжкою). На фото в booking.com та tripadvisor.com все виглядає добре, рейтинги користувачів хороші, але, даруйте, червоні стіни у номерах і чорні матерчаті стіни у коридорах не справляють затишної атмосфери для мешканців готелю. На додачу: декоративні покривала й подушки у нашому номері не виглядали «свіжими». Рулон паперу був початий. Сніданок скромний: тости, круасан, сир камамбер та плавлений сирочок, нарізка якихось шинок, два види варення, мед, вершкове масло, чай, кава. Але це все побутові дрібниці, бо ми ж зупинились у готелі всього на одну ніч, і приїхали у Париж тільки за приємними враженнями. Згадаю ще один цікавий момент: під час нашого поселення в готель на рецепції усіх гостей зустрічав дуже непривітний менеджер (мавританського походження), який слабо говорив англійською, а на запитання гостей завжди відповідав ствердно «Yes», та коли доходила суть до діла, виявлялось, що все – інакше і відповідь зовсім не може бути «Yes»:-) Тому, як Ви собі можете уявити, під час поселення утворилась навіть якась тяганина й черга. Наступного ранку я трохи затрималась на сніданку, а мої хлопці одразу пішли на рецепцію здавати ключа від номера. (У цьому місці зроблю примітку: за нашою з чоловіком домовленістю, я із сином спілкуюся українською, а він – російською). Поки мій чоловік «штокав» із сином, новий менеджер готелю, який вранці заступив на зміну, оформляв йому рахунок за ночівлю і особливої уваги до моїх хлопців не проявляв. За хвилю до них приєдналася я, одразу ж насолодилась красивою англійською вимовою (навіть трохи з британським акцентом) нового менеджера рецепції, і в думках пораділа за французів, що все-таки можуть! [говорити англійською], якщо хочуть, і незабаром звернулась до свого чоловіка із якимось проханням. Ми перекинулись парою фраз українською мовою, і тут менеджер рецепції аж розцвів і запитує: «Так Ви з України?». – «Так.» - «Так я теж! Як же приємно почути рідну мову від своїх співвітчизників!» Ну, а далі можете собі уявити усю ту люб’язність та привітність нашого земляка, який зустрів своїх у далекій Франції. Нам було приємно також, і ми залишали готель із кращим настроєм, ніж коли у ньому поселялись. А тепер порівняйте людську та ділову поведінку усього такого соціально захищеного афро-француза і нашого українця. Я б навіть спеціально такої історії не вигадала – життя підкидає надзвичайно цікаві та контрастні приклади.

Переповідати наш маршрут у Парижі не буду. Про всі туристичні тропи дуже гарно описано і без моєї участі. (Є, до речі, хороші сайти ohfrance.ru та paris10.ru, на яких туристам дають багато актуальної інформації про Францію та Париж відповідно, а ще крута підбірка 66 порад від Harper's Bazaar, чим зайнятись у Парижі). Крім того, наш візит був недовгим, переважно пішим (та ще й з дитиною у колясці), зосереджений у прилеглих кварталах в околі нашого готелю, із визначних місць відвідали тільки Ейфелеву вежу, підіймались на самий верхній її поверх Sommet. Відчувалось, що там вежу трохи «похитує», але я до цього нечутлива, розумію, що так має бути, тому й страху нема. Про квитки на вежу, як Ви розумієте, ми завчасно не подбали, а коли в Сб зазирнули на її офіційний сайт, придбати їх онлайн можна було аж на лютий 2017 р. Нам пощастило, що на початку грудня не так багато охочих поморозити собі щічки на горі Ейфелевої вежі, тому ми просто стали в чергу в касі і десь за півгодини вже підіймались ліфтом на Sommet. Викладаю кілька фото з Ейфелевої вежі та біля неї.

  A tout a l'heure, Paris!  І до нових зустрічей у Франції, мої любі!

Salut із Швейцарії!

Із липня я нічого не писала у своєму блозі… Не писалося: голова була забита думками про майбутнє та побутовими клопотами. У липні відпочивали сім’єю на Чорному морі, в Санжейці. А в кінці липня чоловік прийшов додому з роботи і повідомив, що його компанія запропонувала Швейцарію у якості країни, куди він повинен переїхати на long term assignment. Ураховуючи те, що до того вже було зроблено інші пропозиції, які ми з чоловіком відхилили (хай пробачать нам за це у Танзанії та ще якійсь африканській країні), ми майже одразу погодились на Швейцарію. За словом «майже» стоять лише перемовини щодо умов переїзду сім’ї та нашого поселення.

Хтось на нашому місці стрибав би від радості через перспективу трохи пожити у найдорожчій державі Європи, а ми, хоч і тішили себе подібними думками, все ж таки дуже не хотіли залишати своє розмірене й облаштоване життя в Україні  та наших, уже немолодих і не зовсім здорових, батьків. Сподіваємось, що за нових обставин тепер у них з’явилась об’єктивна й неспростовна причина приїхати у відпустку до Швейцарських Альп і на власні очі перевірити, чи все правдиво показано в однойменному випуску телепередачі «Орел та Решка», який постійно нахвалює моя мама:-)

Після відповідального підпису чоловіка на контракті ми почали збори, точніше crazy shopping. Купували все - для облаштування порожньої оселі (умови нашого поселення у Лозанні саме такі);  те, що потрібно про запас і в Україні коштує дешевше; і те, що у Швейцарії не продається взагалі (так! трапляється і таке:-). Нам про такі товари/продукти розказали «наші» люди у Швейцарії, а з часом, як ми обживемось тут і перевіримо, чи це так насправді, я напишу Вам про такі рідкісні товари.

Потім потрібно було оцінити інтер’єр нашої української квартири, а саме обдумати, які меблі та побутову техніку ми хочемо/зможемо перевезти до Лозанни. Але з такою фірмою, як Compass Worldwide Movers, будь-які міжнародні переїзди «від дверей до дверей» не страшні. Це – команда професіоналів, дуже ретельних та охайних (завжди і неодмінно у нових бахілах). Вони кілька днів, проте надзвичайно оперативно, запаковували, складали у коробки усі наші особисті речі та меблі, які відправили до Лозанни у двох контейнерах – авіаційним та автомобільним транспортом. Наразі ми їх вже тут чекаємо. Потім принагідно поділюсь враженнями, чи не приїдуть нам «дрова» з тих ліжок та мультиварок, які ми відправили (у цьому місці ставлю смайлик «:-)» і тримаю кулачки, щоб це був лише жарт).

Усі попередні дні до нашого вильоту в Женеву, десь приблизно останні півтора місяці, я описувати не буду, тому що то були справжні випробування нас з чоловіком як людей, як подружньої пари, як батьків. Варто хоча б згадати дві ДТП (протягом лише трьох тижнів!), вилучені водійські права у чоловіка та їх благополучне повернення за два дні до нашого відльоту. «А в остальном, прекрасная маркиза, всё хорошо, всё хорошо». Ну, чесно, було дуже важко. Дні без форс-мажору можна порахувати на пальцях однієї руки.

Отож, учора був день прибуття до Женеви. Аеропорт особливо нічим не вразив. У Женеві моросив дощик, і місто, на жаль, «розгледіти» не вдалося, бо, щойно з паспортного контролю, нас одразу забрав водій готелю, і з вікна автомобіля виднілися лише типові гіпермаркети та суворі бетонно-скляні будівлі офісів, аж доти, доки ми не виїхали з міста на трасу Е62, де праворуч від нас, десь протягом приблизно 60-кілометрів дороги, ми милувалися краєвидами Женевського озера (його тут називають Лєман). Озеро це надзвичайно велике й казково красиве, біля нього відчуваєш себе наче на березі моря. Швейцарські схили, засніжені вершини Альп, а до того ж сьогодні вони вже залиті сонцем, «малюють» такі унікальні пейзажі на тлі дзеркала озера!

Нас поселили спочатку в готель, оскільки усі службові квартири компанії до середи виявились зайнятими. Коли оселимось у службовій квартирі, так званій temporary apartment, разом з нашим агентом з інтеграції ми продовжимо пошуки постійного житла у Лозанні: квартири чи приватного будинку – залежить від їхньої ціни, яка впишеться у виділений компанією бюджет.

Окремо хочу розповісти про наш готель. Це Замок Уши (Chateau d’Ouchy). Готель побудований у кінці ХІХ століття на місці середньовічного замку. Це в моєму житті вперше, і хоч на екскурсіях у замках була багато, але щоб пожити – ніколи навіть і не мріяла про таке.

Тут на річці Уши біля 1170 року було побудовано вежу, яка начебто належала лозаннському єпископу Ландрі де Дюрну. Як воно часто буває, вежа була зруйнована. Згадалося: «Простите, часовою… тоже я… развалил? Нет, это было до вас». Десь біля 1207 року. А вже з 1283 року у вежі розташувалась резиденція лозаннських єпископів. Після завоювання земель кантону Во (в якому ми зараз знаходимось) Берном у 1536 році замок слугував в’язницею. Будівля була сильно знищена пожежею 1609 року. У 1885 році влада кантона Во віддала залишки замку місцевому підприємцеві Жану-Жаку Мерсьє. У 1889 році архітектором Франсісом Ізозом будівля була відбудована заново. Влітку 1923 року в готелі було укладено Лозаннський договір – той самий, який встановив нові кордони Туреччини, юридично оформивши розпад Османської імперії, та зафіксував територію Туреччини в її сучасних кордонах.

Із готелю відкривається прекрасний краєвид на Женевське озеро, обрамлене короною Швейцарських Альп. Квартал Уши, в якому ми знаходимось, хоч і користується попитом серед туристів, дуже тихий, спокійний, тут легко дихається чистим озерним та гірським повітрям. Транспорту дуже мало, а той, який є, керується надзвичайно ввічливими та толерантними водіями: ти ще не встигнеш до пішохідного переходу підійти, як тобі вже «дають дорогу». Тобто бути пішоходом, рівно як і пасажиром, у Лозанні дуже приємно. Побачимо, як воно – бути на місці водіїв, десь за місяць-два. Потім Вам розкажу:-)

Учора ввечері ми лишень встигли прогулятись біля готелю, а вже сьогодні трохи обійшли наш квартал Уши. Здавалося б, в радіусі тільки 2 км так багато цікавого, незліченна кількість штаб-квартир різних міжнародних організацій, федерацій та компаній, музеїв. Тут, зовсім поряд, знаходиться заснований у 1985 році Musée de l'Élysée, який повністю присвячений фотографії. І до речі, цей інститут знаходиться на утриманні уряду Швейцарської Конфедерації. Наразі тут представляються виставки робіт польського графіка Wojciech Zamecznik (1923-1967) та словацького фотографа Martin Kollar.

А ще ми проходили повз Олімпійський Музей (Musée olympique), у якому відбуваються постійні та тимчасові виставки, пов’язані зі спортом та Олімпійським рухом. У Музею найбільший архів Олімпійських Ігор у світі, і він є одним з найбільш відвідуваних туристичних місць, яке приваблює понад 250 тис відвідувачів щороку. Ми сьогодні не зайшли – підемо на вихідних, зате встигли втопить у басейні Музею нашу іграшкову машинку. Буває. Але, може, це гарний знак:-)

Далі буде…

P.S. Найближчі два дні будуть насичені бюрократичними клопотами: мені із сином треба зареєструватись у місцевих органах. У чоловіка вже є тутешній ID, бо він тут від початку листопада.

A tout a l'heure! Або по-нашому  "Па-па!"