Міжнародний день чаю

Сьогодні відзначається Міжнародний день чаю. Я як його справжній поціновувач дуже люблю все, що з ним пов’язано. Вивчати сорти чаю, смакувати їх, купувати чайні сервізи, заварні чайники чи просто великі чайні чашки – це надзвичайне моє жіноче задоволення, коли знаю, як до нас у сім’ю потрапили конкретні чайні «скарби».

Колись (на початку нульових) в Італійському дворику у Львові нас почастували зеленим чаєм у квіткових бутонах, відтоді мені мріялося такий придбати додому. І думка незабаром матеріалізувалася – брат привіз пару мішків (мішечками це важко назвати:-) із Китаю. Я досі бережу вдома кілька бутонів того чаю.

Коли влаштувалась в Банк Форум, одна моя начальниця «присадила» мене на зелений чай саусеп, але придбаний не деінде, а конкретно у Дніпрі – там, на наш смак, він найсмачніший. І ми удвох стали регулярно його замовляти через нашу колишню Дніпропетровську філію. Інша моя начальниця «познайомила» із оолонгом (або молочним улуном), який по мірках моєї тодішньої зарплати здавався на вагу золота, але новою чайною пристрастю вже не могла поступитися і купувала його час від часу як своєрідну винагороду:-)

З юності люблю чай з бергамотом (Earl Grey), в який моя хресна привчила домішувати насушеної з літа липи. Запевняю, що якщо вгадати з пропорцією просто чорного чаю, чаю з бергамотом і цвіту липи, то це бурштинове диво Вам обов’язково сподобається, навіть якщо досі до бергамоту ставились негативно. Липа підкреслює легкі ноти його смаку, аромату та кольору.

Ще в школі вчитель іспанської порадив пити «té sin azúcar» (чай без цукру), щоб відчувати смак напою, а не цукру. Тоді, пам’ятаю, прийшла додому після його заняття, заварила чашку чаю і вмолотила з ним, з незвички, аж півцукерниці «Бабусиних казок» і «Корівки» :-) Це, називалося, не цукрила чай:-) Але відтоді, з восьмого класу, надаю перевагу тільки чаю без цукру, і чесно, вже не заїдаю його цукерками:-) Ну, хіба що одну-дві (і то рідко) для підвищення «гормонів радості».

А посуд!.. Це ж можна скласти цілу оду чайному домашньому посуду. Всім важким (обов’язково важким) чашкам і бажано великим за об’ємом!!! Саме з таких прийнято пити чай у нашій сім’ї. На жаль, поки ми живемо на службовій квартирі у Лозанні, увесь столовий сервіз тут не наш (наш я вже розберу в новій постійній оселі, коли ми її орендуємо), і самі знаєте, який той типовий білий готельно-офісний посуд знеособлений, без свого тепла, та ще, гірш за все, маломірний – чаєм із однієї такої чашки я тут не напиваюсь. Тому після першого тижня «чайних тортур» у Лозанні під час прогулянки на Place Saint-François спокусилась на новорічну travel mug (чи назвімо її mug-to-go) у Starbucks. Але однієї великої чашки у сім’ї виявилось замало:-), і чоловікові придбали велику (десь на 600 мл) сувенірну чашку з визначними місцями Парижу, коли нещодавно туди їздили.

Люблю пригощати гостей чаєм із нашої весільної порцеляни з квітчастим орнаментом. А на щодень частуємось із чеського сервізу «Гуси». Протягом дня ми п’ємо чай кілька разів, і зранку це може бути в «Гусах», а до вечора я зміню ще кілька різних чашок – під настрій, залежно від погоди та пори року. До речі, зима – моя улюблена чайна пора. Мабуть, тому що чаю тоді споживається більше:-) За вікном холодно, і він так гарно зігріває руки й душу, навіть якщо ти йдеш по вулиці, а у тебе в руці та сама travel mug. 5 o’clock tea на вихідних у нас може необов’язково початись за годинником, буває й раніше, і розтягнутись аж до вечері:-) Головне – щоб було, про що поговорити, бо чай – це «дружній» напій, ним приємно насолоджуватись поряд із близькими та друзями.

До речі, наші швейцарські «чайні тортури» не обмежились тільки маленьким розміром чашок. Я довго та марно шукала у супермаркетах заварний чай – він продається тут тільки у пакетиках, які я жартома називаю «утоплєннічкамі». Але що мала робити, якщо іншого доступного чаю нема. А весь пакетований, вгадайте, переважно якої марки? Правильно, Lipton. У бік цього чаю я вже багато років не дивилась, ні простого чорного, ні зеленого, ні з добавками. Ще є кілька місцевих «Премій» та «Повних чаш»:-), ну, тобто чаї швейцарських мережевих торгових марок супермаркетів та гіпермаркетів. І ось тільки нещодавно я знайшла заварний чай. Він тут продається у tea rooms, які загалом схожі на львівські кав’ярні, де можна і упаковку улюбленого напою придбати, і шоколад ручної роботи вибрати (звісно ж, швейцарський), або просто почастуватись гарячими напоями з десертом у самій tea room. Це наразі таке моє маленьке чайне відкриття у Лозанні:-)

Вітаю усіх із Міжнародним днем чаю! Хай гарно смакує саме Ваш, найулюбленіший! І пийте його обов’язково із найкращого в домі посуду!

Франк Анна. Сховище. Щоденник у листах.

Цю книгу я на днях прочитала за рекомендацією сайту adme.ru. Знала, на що іду, тому що пару років тому переглянула її екранізацію режисера Джона Джонса, і розумію, що такі біографічні твори люди просто зобов’язані читати, пам’ятати, щоб не забувати про страхіття справжнього фашизму, не допускати прояву будь-яких видів національної нетерпимості та ксенофобії.

У цьому дописі називатиму книгу просто «Щоденником». Писати якусь анотацію змісту недоцільно: хто читав, і так знає, про що йдеться, а хто не читав, здогадується, про що може йти мова, адже тема не нова: в історичних хроніках періоду Другої світової війни часто згадують про підлітка Анну Франк, яка почала вести щоденник за 25 місяців до своєї загибелі у німецькому концтаборі Берґен-Бельзен, і котрий після її смерті опублікував батько Отто Франк.

«Щоденник» належить, на мій погляд, до тієї категорії літератури, яка не може подобатись чи не подобатись. І її дійові особи не заслуговують навіть на натяк осуду, якщо чинили не так, як би ми вважали належним у певних обставинах. Тому що ми, слава Богу, не були і не знаходимось на місці Франків та їхніх сусідів, ізольованих від нормальних умов життя, щодня під загрозою бомбардування або викриття їхнього сховища. До того ж слід усвідомлювати, що «Щоденник» написала дівчинка-підліток, з мінливим настроєм, постійно змінюваним світоглядом, крізь призму своїх відносин «батьки-діти» (непростих переважно з мамою), але водночас яка має переховуватись від нацистів і боротись за своє виживання.

Сам «Щоденник» не викликає жаху. Це описані будні у сховищі: коли прокинулись його мешканці, що мали поїсти на день, чим займались, як вдягались, як святкували дні народження та інші свята, звідки одержували провізію, побутові конфлікти між мешканцями сховища; і звісно ж, у «Щоденнику» дівчинки-підлітка не лишились поза увагою її трепетні хвилювання від першого поцілунку, її емоційне та фізичне дорослішання. Жах і сльози огорнули мене тільки після останнього запису Анни у «Щоденнику», бо рядком вище вона ще щось планувала на день наступний, а далі вже йде фраза: «Тут закінчується щоденник Анни».

Коли читала усе це, задумувалась, що подібні щоденники могли писати й інші люди, які змушені були переховуватись від нацистської каральної системи, але просто за збігом обставин саме дівчачий щоденник Анни Франк був збережений, згодом опублікований та став всесвітньо відомим. Це уривок короткої історії одного короткого життя (думаю, тавтологія тут виправдана, бо дівчинці у 15 років судилось померти). А таких загублених у воєнні часи душ були мільйони, просто не про всіх ми дізнаємося, не всі вели щоденники та й не багато документальних біографічних записів опубліковано. Однак, це не привід для критики «Щоденника» як такого (мовляв, чому опубліковано саме її записи, а не когось іншого?), і не потрібно шукати письменницький талант в Анні Франк (хіба у всіх, хто веде собі щоденник, він має бути?), і до істини ніхто не дістанеться, чи «Щоденник», бува, не містифікація (критичну статтю на цю тему все одно раджу прочитати), адже навіть якщо припустити, що записам дівчинки було надано комерційної форми (тобто над текстом «попрацювали» професіонали), суті нацистської машини смерті це не змінює. Хіба чисельності загиблих у німецьких концтаборах смерті замало, чи самого факту знищення людей недостатньо для визнання Голокосту як однієї із трагедій Другої світової війни??? Нехай навіть Анна Франк – це просто одна людина із мільйонів загиблих, а достовірність її записів постійно піддається сумніву (чи взагалі ВОНА їх зробила? чи написала саме так, а не інакше? і т.д.), то все одно вона є жертвою режиму нацистського антисемітизму, і євреї мають право вважати її мученицею – є розповіді інших в’язнів, які у концтаборі знали Анну та її сім’ю, це з їхніх слів читач «Щоденника» дізнається, через які тортури проходили усі, хто потрапляв до табору смерті, яку пекельну працю там виконували, як голодували, мерзли, хворіли, помирали… і були поховані без імен та дат… і здебільшого без належних кожній конфесії богослужінь…

У кожного народу у Другій світовій війні були свої жертви: 6 млн. життів євреїв та циган забрав Голокост; громадян тодішньої Радянської України, за різними оцінками, загинуло від 5 млн. до 7 млн. Ми маємо пам’ятати про такі цифри, тому що Світ постійно ходить на межі війни й миру, і все від того, що хтось вважає себе кращим від іншого, а тому претендує на додаткові ресурси та привілейовані права у міжнародному порядку. Щоб шальки терезів ніколи не переважували у сторону війни, нам потрібно бути більш терпимими, толерантними до інших людей, які за будь-якою ознакою від нас відрізняються, і чесними самим із собою, завжди пам’ятаючи, до яких жахливих наслідків може привести будь-який прояв зверхності одного народу над іншим.

«Она была в Париже…»

Саме цими словами Володимира Висоцького, адресованими актрисі Ларисі Лужиній (так, саме їй, а не Марині Владі, як часто прийнято вважати), мені хотілося б назвати свій допис про минулі вихідні у Франції. А почалося все у п’ятницю банально побутово: нам треба було закупити продуктів на тиждень і так, щоб урізноманітнити нашу продуктову корзину та ще й з гарною економією порівняно зі Швейцарією. У нашому розпорядженні тільки два вихідних, тому ми планували спершу поїхати у французький Ліон, а вже там на місці зорієнтуватись, їхати далі чи ні – на південь до Лазурного берега, наприклад, у Марсель, де є великий вибір морепродуктів. У суботу я прокинулася раніше будильника – мабуть, від «чумайданного» настрою перед поїздкою, одразу заходилася готувати сніданок за розширеним grand-меню, бо в той день ми ще мали українських гостей. І тут до кухні заходить чоловік і каже: «Ми їдемо у Париж!». Мені ледь дар мови не відібрало. Я йому одразу: «Це ж моя мрія! Я не можу поїхати туди ось так: непідготовленою, без продуманого маршруту, і тим паче, мої «непутёвые заметки», які я час від часу робила про Париж, ще не приїхали з багажем (такі нотатки я зазвичай роблю із книг та фільмів, де герої розповідають про свої улюблені місця, які варто відвідати, тобто такі, яких переважно не зустріти у туристичних гідах). Діма вгамував мої хвилювання і переконав: «Їхати треба обов’язково. «Хліба» цього разу ми купимо у сусідньому супермаркеті, а за «видовищами» треба в Париж. Місто таке велике, що за одну поїздку не подивишся все одно. Їдемо у розвідку боєм.» Дуже правильний тактичний хід, - скажу я Вам:-)

Виїхали ми на авто, яке чоловікові видали на перший адаптаційний у Швейцарії місяць. Маршрут наш лежав (за орієнтуванням Google Maps) через дві сотні з гаком кілометрів населених пунктів (сіл, селищ, містечок) – спершу швейцарських, а потім французьких, і триста з хвостиком кілометрів по автомагістралях А39 (платній), А36 (безкоштовній), А6 (платній); від пункту А в пункт В ми проїхали 562 км. З картою платних доріг Франції попередньо ознайомились тут. Підбиваючи підсумок за проїзд в обидві сторони, підрахували, що ми сплатили французам десь 50 євро податку.

Ви, певно, здогадалися, що з країнознавчої точки зору нам все-таки цікавіше було проїжджати через населені пункти, хоч це значно повільніше (в основному 50 км/год, і 30 км/год, якщо стоїть відповідний знак). По дорозі у Францію ці містечка ми оглянули у світлу пору дня, а на зворотній дорозі вони вже були оповиті гірською димкою та вечірніми сутінками, трохи припорошені снігом, прикрашені новорічними гірляндами, а ще з моєю фантазією – так вони виглядали ще більш романтично та казково. Всю дорогу вдень ми з чоловіком сперечалися відносно тамтешньої пасторальної архітектури:  він казав, що французькі будинки неохайні, виглядають простакувато, на них лише одна штукатурка, яка або недбало або вже давно пофарбована. Він побачив французьке село (я не кажу про Прованс – ми ще у ньому не побували) надто скромним, без сучасних котеджів та «вишневих садків коло хати». Сказав, що не зміг би в такому жити. В цьому я його розумію, бо побути гостем у місцевих мадам і мсьє – це одна справа, а, приміром, залишитись тут назавжди я б теж не змогла – маю міську натуру:-) Проте мені їхня аскетично-старовинна архітектура сподобалася, хоча менше від баварської. Отож, вирішувати кожному на свій смак.

Викладаю кілька фото сіл та містечок, в яких ми з дороги вгледіли монументальні будівлі, заради яких можна приїхати на окремі екскурсії.

Швейцарський Валлорб. Знаходиться на самому кордоні Швейцарії й Франції. Проїзд митниці зайняв аж 5 секунд! (Не зрівняти з українськими митницями, які я коли-небудь перетинала на автомобілі…)

На фото вище Ви, напевно, звернули увагу на шпиль тамтешнього храму. Це протестантська церква, історія якої сягає 1712 року.

Це містечко варте того, щоб ми окремо (а не транзитом) навідались саме сюди – для ознайомлення з його географією, історією та культурними пам’ятками.

Тут є печери, підземна річка, водоспади, унікальна колекція мінералів.

У Старому місті Валлорб у колишній будівлі міської кузні знаходиться Музей заліза та залізничних доріг.

Міжнародний вокзал Валлорба належить до Швейцарських пам’яток національного значення.

У тамтешніх горах Юра у 1939-45 рр. знаходився невидимий оку форт Пре-Жиро, у якому наразі відтворено історичну обстановку, що була під час Другої світової війни.

Далі – французька комуна Жунь, яка розташована у регіоні Франш-Конте (колишньому Графстві Бургундії). Цей регіон славиться своїми сирами та юрськими виноградниками, які дають найкраще у Франції «солом’яне» та «жовте» вино. Із пам’яток комуни Жунь з дороги побачили каплицю Святого Мауріція (ХІІ ст.), що містить каролінгську крипту.

Але помандрувати треба все-таки у глиб Франш-Конте, поближче до його природніх красот: каскадів на річці Еріссон, джерела річки Лу, яке б’є водоспадом прямо зі скелі, прекрасного водоспаду Ду, регіонального природного парку Верхня Юра та безлічі печер і гротів.

На території Франш-Конте знаходяться також крупні оборонні споруди, в т.ч. укріплення Вобана, внесені у список всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Фортеця Безансона – одне з найкрасивіших укріплень роботи військового інженера Вобана. Також в ЮНЕСКО включена королівська солеварня в Арк-е-Сенан і соляне родовище біля Сален-ле-Бен. Бельфорський лев, який прикрашає фортецю, - один із символів цього регіону.

Мене особисто дуже вразив ландшафт комуни Поліньї, яка розташована немовби в обіймах гір. Уся дорога через неї лежить між автентичними будиночками з дерев’яними віконницями, а за ними по обидва боки гори-гори-гори. З дороги добре проглядається скеля, на якій стоїть величний хрест.

У стародавні часи в околицях Поліньї проживало кельтське плем’я секванів. Потім там облаштувались римляни.  Вперше назва міста з’являється у трактаті про розподіл Лотарингії у 870 році, коли Поліньї перейшов під владу Людовіка Германського. У період правління французького короля Карла V Поліньї увійшов до складу Бургундського графства, потім – став підкорятися австрійському королівському дому, а нарешті – Іспанії. Лише після низки кровопролитних війн Поліньї остаточно було приєднано до Франції у 1674 році.

Найдревнішою пам’яткою Поліньї є церква Богоматері (église Notre-Dame de Mouthier le Vieillard), яка розташована на одній з міських площ, тому з дороги ми її не бачили. Зате дуже монументально перед нами постала колегіальна церква Святого Іпполіта (collégiale Saint-Hippolyte). Поряд із нею відчувається подих шести віків – рівно стільки, скільки налічує її власна історія. Вона була побудована менше, ніж за 50 років на кошти впливового буржуа Жана Шузá, який входив до Великої ради Бургундії. У церкві зібрана найбільша у Франш-Конте колекція статуй бургундської школи XV століття.

У Поліньї розташований також колишній монастир урсулінок (couvent des Ursulines), заснований ще на початку XVII ст. як навчальний заклад для дівчат.

В епоху Середньовіччя в Поліньї існував замок Грімон (château de Grimont) (з лат. «грінейська скеля»), який було зведено на місці античного храму Апполона Грінейського, що височів на скелястому уступі. У 1481 році Людовік ХІ почав будівництво нових фортифікаційних укріплень для захисту Поліньї. До теперішнього часу збереглися декілька фрагментів фортечного муру, а також вежі (Tour de la Sergenterie).

Крім історичних пам’яток, Поліньї відомий тим, що у 1862 році у місті було знайдено першого у Франції платеозавра, який є найдревнішим із відомих на сьогодні динозаврів, що існували на території країни.

Власне кажучи, таку детальну туристичну довідку можна навести про більшість із населених пунктів, які ми проїжджали по дорозі до Парижу, адже це все – історичні області Бургундії та Франш-Конте. Що ж стосується регіону Іль-де-Франс, в якому розташований Париж, то ми побачили його на швидкості 130-140 км/год (130 км/год – обмеження на автомагістралях + 10 км speed tolerance), і жодних населених пунктів поблизу не було. Зате на цьому відрізку маршруту ми проїжджали повз кілька десятків вітрових електростанцій. Це видовище вражаюче! Масштаби вітряків не передати словами. Їх просто треба бачити на власні очі. Коли таке бачиш, то мимоволі згадуєш сюжет «Війни світів» Герберта Уеллса.

На під’їзді до Парижу ми забронювали номер в одному з готелів Novotel (4*), і виявилось, що до нього не так далеко їхати від східної околиці міста. Хоча з вигляду він виглядав сучасно і дуже пристойно, ми все ж таки вирішили пошукати готель ближче до центру Парижу. Ми там же біля Novotel зняли бронь онлайн та забронювали номер у готелі Best Western NouvelOrléans Montparnasse (4*), який розташований недалеко від вокзалу Монпарнас. Чесно кажучи, на ділі йому не присвоїш чотири зірочки, ну, від сили три (з натяжкою). На фото в booking.com та tripadvisor.com все виглядає добре, рейтинги користувачів хороші, але, даруйте, червоні стіни у номерах і чорні матерчаті стіни у коридорах не справляють затишної атмосфери для мешканців готелю. На додачу: декоративні покривала й подушки у нашому номері не виглядали «свіжими». Рулон паперу був початий. Сніданок скромний: тости, круасан, сир камамбер та плавлений сирочок, нарізка якихось шинок, два види варення, мед, вершкове масло, чай, кава. Але це все побутові дрібниці, бо ми ж зупинились у готелі всього на одну ніч, і приїхали у Париж тільки за приємними враженнями. Згадаю ще один цікавий момент: під час нашого поселення в готель на рецепції усіх гостей зустрічав дуже непривітний менеджер (мавританського походження), який слабо говорив англійською, а на запитання гостей завжди відповідав ствердно «Yes», та коли доходила суть до діла, виявлялось, що все – інакше і відповідь зовсім не може бути «Yes»:-) Тому, як Ви собі можете уявити, під час поселення утворилась навіть якась тяганина й черга. Наступного ранку я трохи затрималась на сніданку, а мої хлопці одразу пішли на рецепцію здавати ключа від номера. (У цьому місці зроблю примітку: за нашою з чоловіком домовленістю, я із сином спілкуюся українською, а він – російською). Поки мій чоловік «штокав» із сином, новий менеджер готелю, який вранці заступив на зміну, оформляв йому рахунок за ночівлю і особливої уваги до моїх хлопців не проявляв. За хвилю до них приєдналася я, одразу ж насолодилась красивою англійською вимовою (навіть трохи з британським акцентом) нового менеджера рецепції, і в думках пораділа за французів, що все-таки можуть! [говорити англійською], якщо хочуть, і незабаром звернулась до свого чоловіка із якимось проханням. Ми перекинулись парою фраз українською мовою, і тут менеджер рецепції аж розцвів і запитує: «Так Ви з України?». – «Так.» - «Так я теж! Як же приємно почути рідну мову від своїх співвітчизників!» Ну, а далі можете собі уявити усю ту люб’язність та привітність нашого земляка, який зустрів своїх у далекій Франції. Нам було приємно також, і ми залишали готель із кращим настроєм, ніж коли у ньому поселялись. А тепер порівняйте людську та ділову поведінку усього такого соціально захищеного афро-француза і нашого українця. Я б навіть спеціально такої історії не вигадала – життя підкидає надзвичайно цікаві та контрастні приклади.

Переповідати наш маршрут у Парижі не буду. Про всі туристичні тропи дуже гарно описано і без моєї участі. (Є, до речі, хороші сайти ohfrance.ru та paris10.ru, на яких туристам дають багато актуальної інформації про Францію та Париж відповідно, а ще крута підбірка 66 порад від Harper's Bazaar, чим зайнятись у Парижі). Крім того, наш візит був недовгим, переважно пішим (та ще й з дитиною у колясці), зосереджений у прилеглих кварталах в околі нашого готелю, із визначних місць відвідали тільки Ейфелеву вежу, підіймались на самий верхній її поверх Sommet. Відчувалось, що там вежу трохи «похитує», але я до цього нечутлива, розумію, що так має бути, тому й страху нема. Про квитки на вежу, як Ви розумієте, ми завчасно не подбали, а коли в Сб зазирнули на її офіційний сайт, придбати їх онлайн можна було аж на лютий 2017 р. Нам пощастило, що на початку грудня не так багато охочих поморозити собі щічки на горі Ейфелевої вежі, тому ми просто стали в чергу в касі і десь за півгодини вже підіймались ліфтом на Sommet. Викладаю кілька фото з Ейфелевої вежі та біля неї.

  A tout a l'heure, Paris!  І до нових зустрічей у Франції, мої любі!

Salut із Швейцарії!

Із липня я нічого не писала у своєму блозі… Не писалося: голова була забита думками про майбутнє та побутовими клопотами. У липні відпочивали сім’єю на Чорному морі, в Санжейці. А в кінці липня чоловік прийшов додому з роботи і повідомив, що його компанія запропонувала Швейцарію у якості країни, куди він повинен переїхати на long term assignment. Ураховуючи те, що до того вже було зроблено інші пропозиції, які ми з чоловіком відхилили (хай пробачать нам за це у Танзанії та ще якійсь африканській країні), ми майже одразу погодились на Швейцарію. За словом «майже» стоять лише перемовини щодо умов переїзду сім’ї та нашого поселення.

Хтось на нашому місці стрибав би від радості через перспективу трохи пожити у найдорожчій державі Європи, а ми, хоч і тішили себе подібними думками, все ж таки дуже не хотіли залишати своє розмірене й облаштоване життя в Україні  та наших, уже немолодих і не зовсім здорових, батьків. Сподіваємось, що за нових обставин тепер у них з’явилась об’єктивна й неспростовна причина приїхати у відпустку до Швейцарських Альп і на власні очі перевірити, чи все правдиво показано в однойменному випуску телепередачі «Орел та Решка», який постійно нахвалює моя мама:-)

Після відповідального підпису чоловіка на контракті ми почали збори, точніше crazy shopping. Купували все - для облаштування порожньої оселі (умови нашого поселення у Лозанні саме такі);  те, що потрібно про запас і в Україні коштує дешевше; і те, що у Швейцарії не продається взагалі (так! трапляється і таке:-). Нам про такі товари/продукти розказали «наші» люди у Швейцарії, а з часом, як ми обживемось тут і перевіримо, чи це так насправді, я напишу Вам про такі рідкісні товари.

Потім потрібно було оцінити інтер’єр нашої української квартири, а саме обдумати, які меблі та побутову техніку ми хочемо/зможемо перевезти до Лозанни. Але з такою фірмою, як Compass Worldwide Movers, будь-які міжнародні переїзди «від дверей до дверей» не страшні. Це – команда професіоналів, дуже ретельних та охайних (завжди і неодмінно у нових бахілах). Вони кілька днів, проте надзвичайно оперативно, запаковували, складали у коробки усі наші особисті речі та меблі, які відправили до Лозанни у двох контейнерах – авіаційним та автомобільним транспортом. Наразі ми їх вже тут чекаємо. Потім принагідно поділюсь враженнями, чи не приїдуть нам «дрова» з тих ліжок та мультиварок, які ми відправили (у цьому місці ставлю смайлик «:-)» і тримаю кулачки, щоб це був лише жарт).

Усі попередні дні до нашого вильоту в Женеву, десь приблизно останні півтора місяці, я описувати не буду, тому що то були справжні випробування нас з чоловіком як людей, як подружньої пари, як батьків. Варто хоча б згадати дві ДТП (протягом лише трьох тижнів!), вилучені водійські права у чоловіка та їх благополучне повернення за два дні до нашого відльоту. «А в остальном, прекрасная маркиза, всё хорошо, всё хорошо». Ну, чесно, було дуже важко. Дні без форс-мажору можна порахувати на пальцях однієї руки.

Отож, учора був день прибуття до Женеви. Аеропорт особливо нічим не вразив. У Женеві моросив дощик, і місто, на жаль, «розгледіти» не вдалося, бо, щойно з паспортного контролю, нас одразу забрав водій готелю, і з вікна автомобіля виднілися лише типові гіпермаркети та суворі бетонно-скляні будівлі офісів, аж доти, доки ми не виїхали з міста на трасу Е62, де праворуч від нас, десь протягом приблизно 60-кілометрів дороги, ми милувалися краєвидами Женевського озера (його тут називають Лєман). Озеро це надзвичайно велике й казково красиве, біля нього відчуваєш себе наче на березі моря. Швейцарські схили, засніжені вершини Альп, а до того ж сьогодні вони вже залиті сонцем, «малюють» такі унікальні пейзажі на тлі дзеркала озера!

Нас поселили спочатку в готель, оскільки усі службові квартири компанії до середи виявились зайнятими. Коли оселимось у службовій квартирі, так званій temporary apartment, разом з нашим агентом з інтеграції ми продовжимо пошуки постійного житла у Лозанні: квартири чи приватного будинку – залежить від їхньої ціни, яка впишеться у виділений компанією бюджет.

Окремо хочу розповісти про наш готель. Це Замок Уши (Chateau d’Ouchy). Готель побудований у кінці ХІХ століття на місці середньовічного замку. Це в моєму житті вперше, і хоч на екскурсіях у замках була багато, але щоб пожити – ніколи навіть і не мріяла про таке.

Тут на річці Уши біля 1170 року було побудовано вежу, яка начебто належала лозаннському єпископу Ландрі де Дюрну. Як воно часто буває, вежа була зруйнована. Згадалося: «Простите, часовою… тоже я… развалил? Нет, это было до вас». Десь біля 1207 року. А вже з 1283 року у вежі розташувалась резиденція лозаннських єпископів. Після завоювання земель кантону Во (в якому ми зараз знаходимось) Берном у 1536 році замок слугував в’язницею. Будівля була сильно знищена пожежею 1609 року. У 1885 році влада кантона Во віддала залишки замку місцевому підприємцеві Жану-Жаку Мерсьє. У 1889 році архітектором Франсісом Ізозом будівля була відбудована заново. Влітку 1923 року в готелі було укладено Лозаннський договір – той самий, який встановив нові кордони Туреччини, юридично оформивши розпад Османської імперії, та зафіксував територію Туреччини в її сучасних кордонах.

Із готелю відкривається прекрасний краєвид на Женевське озеро, обрамлене короною Швейцарських Альп. Квартал Уши, в якому ми знаходимось, хоч і користується попитом серед туристів, дуже тихий, спокійний, тут легко дихається чистим озерним та гірським повітрям. Транспорту дуже мало, а той, який є, керується надзвичайно ввічливими та толерантними водіями: ти ще не встигнеш до пішохідного переходу підійти, як тобі вже «дають дорогу». Тобто бути пішоходом, рівно як і пасажиром, у Лозанні дуже приємно. Побачимо, як воно – бути на місці водіїв, десь за місяць-два. Потім Вам розкажу:-)

Учора ввечері ми лишень встигли прогулятись біля готелю, а вже сьогодні трохи обійшли наш квартал Уши. Здавалося б, в радіусі тільки 2 км так багато цікавого, незліченна кількість штаб-квартир різних міжнародних організацій, федерацій та компаній, музеїв. Тут, зовсім поряд, знаходиться заснований у 1985 році Musée de l'Élysée, який повністю присвячений фотографії. І до речі, цей інститут знаходиться на утриманні уряду Швейцарської Конфедерації. Наразі тут представляються виставки робіт польського графіка Wojciech Zamecznik (1923-1967) та словацького фотографа Martin Kollar.

А ще ми проходили повз Олімпійський Музей (Musée olympique), у якому відбуваються постійні та тимчасові виставки, пов’язані зі спортом та Олімпійським рухом. У Музею найбільший архів Олімпійських Ігор у світі, і він є одним з найбільш відвідуваних туристичних місць, яке приваблює понад 250 тис відвідувачів щороку. Ми сьогодні не зайшли – підемо на вихідних, зате встигли втопить у басейні Музею нашу іграшкову машинку. Буває. Але, може, це гарний знак:-)

Далі буде…

P.S. Найближчі два дні будуть насичені бюрократичними клопотами: мені із сином треба зареєструватись у місцевих органах. У чоловіка вже є тутешній ID, бо він тут від початку листопада.

A tout a l'heure! Або по-нашому  "Па-па!"

20 секретів стилю від мадам Шик

Нещодавно завдяки Svetlana Arkhipova я дізналась про книгу Дженніфер Л. Скотт «Уроки мадам Шик. 20 секретів стилю, які я пізнала, поки жила у Парижі». І через мою любов до Франції одразу її прочитала. Попри те, що авторка багато повторила для мене з того, що написали П. Друкерман та К. Лє Бійон (про якість життя та харчування французів, простоту їх стилю вбрання, обов’язкове спілкування під час трапез, збереження традицій та матеріального спадку сім’ї тощо), але певні правила паризького «шику» у мене в пам’яті закарбувалися, особливо щодо наведення порядку вдома та догляду за своєю зовнішністю. І тепер вже поступово прицінююсь до свого гардеробу, як по можливості зробити його «капсульним», книжковий стелаж перебрала, попрощавшись із «не нашими» книгами – і від цього на полицях з’явилося місце для чогось нового і позитивного. А ще на вихідних планую зайти у Brocard, щоб підкупити кілька речей для французького макіяжу «без мейкапу».

Книга у логічній послідовності описує базові знання про стиль, які мають бути у кожної жінки. І якщо Ви жінка зі смаком (а я впевнена, що так і є!), то самі володієте цими знаннями, і ніякої сакральності у них не бачу. Мабуть, між авторкою-американкою та французькою культурою (як частиною європейської) більша дистанція, ніж у нас, українців, бо, принаймні, ми для особливих подій намагаємося вдягнутися якнайкраще (можливо, інколи аж надто гарноJ) А американці більш вільні в одязі, наче й зовсім не переймаються ним (але це твердження не стосується ділового стилю!), тому для Дженніфер Скотт паризький гардероб виявився «відкриттям». Щодо питань їжі, погодьтесь, українська кухня не завжди відповідає вимогам здорового харчування, тому нам, як і американцям, у чомусь можна повчитися у французів, не забуваючи при цьому про наші ароматні овочеві салати та юшки.

У цьому місці хочу зробити невеликий відступ. Про нас, людей із пострадянського простору, наші смаки й відчуття стилю, прагнення завжди виглядати «презентабельно», «модно», про те, наскільки далеко чи близько ми від Парижу, чудово, на мій погляд, написав Олександр Васільєв у своїй книзі «Я сьогодні в моді… 100 відповідей на усі запитання про моду і про себе», а також про голі животи, силіконові груди й губи, накладні нігті, татуаж брів… У його книзі можна віднайти прикладних порад БІЛЬШЕ та й з конкретними лайфхаками, щоб виглядати, як французька ікона стилю. Але усе це – вже зовсім інший допис.

У книзі Дженніфер Скотт описує сім’ї двох знайомих їй жінок – мадам Шик та мадам Богеми. Імена, звісно ж, видумані за принципом найбільш влучного слова, що характеризує кожну із них. Мадам Шик аристократичного походження, вправна господиня, дуже стримана у манерах та в одязі; спосіб життя традиційний і церемонний. Мадам Богема більш легка, весела, розслаблена, гамірна та богемна; кулінарні здібності не такі вправні, як у мадам Шик, але головне – вона впевнена у собі господиня, і це подобається її богемним гостям.

Якщо ж Ви пригадаєте книги П.Друкерман та К.Лє Бійон, образ французів (та француженок зокрема) списаний у них із значно більшої, ніж дві сім’ї, кількості людей, із наведенням фактів від французьких психологів, соціологів та педагогів. Дженніфер Скотт ділиться лише власними, хоча дуже живими, спостереженнями всього за двома сім’ями Шик і Богема, з якими вона мала можливість спілкуватись протягом шести місяців свого навчання у Парижі, і місцями її висновки про французів надмірно безумовні та узагальнюючі. Але такий творчий підхід авторки, мабуть, зумовлений тим, що книга написана на основі блогу  і це була перша книга Дженніфер. Треба прочитати інші дві її книги на ту ж тематику про мадам Шик, щоб адекватно оцінити її творчість. У Парижі Дженніфер вивчала образотворче та акторське мистецтво. Потім, повернувшись у Штати, пішла на 3-місячні курси Лос-Анджелеської лабораторії письменницької майстерності «Роман за 90 днів», у результаті яких була написана ця книга. Але якщо її письменницькій майстерності ще бракує полірування, то із праці авторки відчувається, що вона світла, позитивна людина, з гумором, із здоровою самокритикою, спостережлива, яка прагне поділитися тим, що вразило її саму, новим досвідом, який невластивий її рідній країні, і має велике бажання змінити життя людей на краще, щоб вони почали насолоджуватись ним тут і зараз.

Отож, я тільки загалом торкнулась «секретів» мадам Шик. Їх детальний перелік від Дженніфер Скотт додаю нижче.

1. Перекус – це зовсім не шикарно

Слідкуйте за якістю їжі, щоб не потребувати перекусів. Дизайн дому (кухня-студія, напр.,) не повинен до них заохочувати. Для перекусу – тільки продукти найвищої якості. Нагулюйте апетит. Пийте воду протягом дня.

2. Не позбавляйте себе задоволень

Розвивайте позитивне ставлення до їжі. Обговорюйте її. Насолоджуйтесь нею. Уявляйте, що їсте делікатес, аби створити особливу атмосферу навіть за звичайною буденною вечерею. Ваша їжа має виглядати привабливо. Вона має завжди бути якісною.

3. Вправи – це частина життя, а не повинність

Будьте активні щодня (ходіть пішки за покупками та виконуйте роботу по дому, бажано під жваву музику, пританцьовуючи). Підіймайтесь на свій поверх пішки – «ні» ліфту! Не лініться! Лінощі – це не шикарно.

4. Ідеальний гардероб із 10 речей

Наведіть порядок у Вашій шафі. Приберіть усі сезонні речі, які не підходять теперішній порі року. Оберіть Ваші 10 речей, які Вам підходять, з яких Ви щодня компонуватимете нові вбрання. (Пам’ятайте, що до них не належать верхній одяг, одяг для особливих випадків, аксесуари, взуття, топи). За необхідності додайте речей або позбавтесь від зайвих у своєму гардеробі.

5. Віднайдіть свій істинний стиль

Носіть речі лише тому, що вони Вам подобаються, гарно на Вас виглядають та підкреслюють Вашу індивідуальність. Визначте свій власний стиль, щоб купувати речі було легше. Дослухайтесь до своєї інтуїції – Ви самі відчуваєте, що «працює», а що ні.

6. Чудовий макіяж «без мейкапу»

Обирайте природній мейкап «без мейкапу», щоб Ваше обличчя було свіжим та красивим. Щоб бути не тільки природньою, а й ефектною, обирайте варіант з акцентом на очі. Мейкап з акцентом на губи – загадковий та романтичний. Обирайте той варіант мейкапу, який відповідатиме Вашому вбранню та заняттю у конкретний час. Підправляти мейкап на людях зовсім не шикарно!

7. Потурбуйтесь про свою шкіру

Пийте більше води протягом дня. Скоротіть вживання кофеїну та алкоголю. Розслабляйтесь. Уникайте стресу. Доглядайте за своєю шкірою. Обирайте найкращі засоби для догляду, які Ви можете собі дозволити. Не важливо, у якому стані Ваша шкіра, намагайтесь відчувати себе у ній комфортно.

8. Презентабельний зовнішній вигляд – завжди!

Щодня вбирайтесь презентабельно. Перше враження дуже важливе. Викиньте або віддайте старі речі. Перед виходом у люди огляньте себе у дзеркалі з усіх сторін. Гарно вбирайтесь для подорожей. Не лишайте кращих речей «на потім». Оберіть стрижку, яку легко укладати. Догляд за собою обов’язковий.

9. Практикуйте мистецтво жіночності

Культивуйте гарну поставу. Вивчіть світ парфумів. Оберіть для себе «Ваш» аромат, або капсульний гардероб ароматів. Нігті мають бути просто акуратно підстрижені і підпиляні або вкриті лаком. Здорове волосся привабливе саме по собі. Невловимі аспекти жіночності, такі як упевненість в собі, почуття гумору та любов до пригод, найбільш важливі.

10. Завжди обирайте найкраще

Не лишайте кращі речі (не тільки одяг, а й посуд, скатертину, постільну білизну, …) «на потім». Вдома зберігайте тільки найкращі речі. Під час покупок купуйте тільки найкраще, що Ви можете собі дозволити. Завжди пам’ятайте про свій бюджет. Практикуйте мистецтво жити гарно щодня, навіть якщо Ви живете самі.

11. Живіть відповідно до етикету

Створюйте парадні ритуали й традиції для Вашої сім’ї, які збагатять Ваше повсякденне життя. Пам’ятайте про манери та завжди поводьтесь гідно. В будь-якій ситуації одягайтесь доречно та пам’ятайте, що краще бути вдягненою надто парадно, ніж недостатньо парадно. Виховуйте Вашу любов до класичної музики та слухайте її протягом дня. Більше пишіть листів від руки. Розширюйте свій словниковий запас.

12. Безлад – це зовсім не шикарно!

Розберіться з кожним захаращеним куточком Вашого дому повільно та по черзі. Не заповнюйте Ваші шафи, ящики й тумбочки непотрібними речами. Скоротіть кількість того, що Ви приносите додому. Купуйте тільки те, що Вам вкрай необхідне. З поштою та документами розбирайтесь якомога швидше, щоб вони не накопичувались. Кладіть кожну річ на її місце.

13. Зверніть увагу на мистецтво

Повністю пориньте у мистецтво, нехай у Вашому житті буде культура, яка приносить Вам задоволення. Нехай музика звучить протягом дня як саундтрек до Вашого життя. Регулярно ходіть на виставки, у музеї, в театри, відомі й не дуже. Грайте на інструменті, напишіть книгу, пройдіть прослуховування у місцевому театрі або дістаньте пензлі та мольберт.

14. Культивуйте загадковий образ

Економте слова, не будьте надто відвертими, звикайте до мовчання і не заповнюйте паузи у розмові. При першій зустрічі не переповідайте людям все своє життя. Поговоріть про мистецтво, філософію, новини. Вчіться приймати компліменти із вдячністю. І пам’ятайте (не лише у Франції): ніколи не запитуйте співрозмовника, чим він заробляє на життя. Зберігайте романтику у відносинах з партнером: не обговорюйте з ним абсолютно всі деталі повсякденного життя. Доглядайте за собою лише за закритими дверима.

15. Практикуйте мистецтво приймати гостей

Завжди будьте впевнені у собі як у господині дому. Якщо не впевнені, робіть вигляд – впевненість прийде сама. Готуйте те, що Ви вмієте (проста їжа краща, ніж складні страви, які не вдалися). У випадку катастрофи залишайтесь спокійними та не забувайте про почуття гумору. Відродіть ритуал аперитиву та віднайдіть свій фірмовий напій. Створіть атмосферу відпочинку за допомогою музики. Отримуйте задоволення від своєї вечірки та веселіться!

16. Відмовтесь від нового матеріалізму

Уникайте імпульсних покупок, взявши із собою заготовлений перелік та оплачуючи щоденні покупки лише готівкою. За допомогою капсульного гардеробу Вам не треба купувати багато одягу. Не дозволяйте продавцям вмовити Вас щось придбати.  Навчіться цінувати те, що у Вас вже є. Перед великою покупкою зробіть паузу та добре (протягом кількох днів) її обміркуйте. Оновлюйте свій дім тільки, якщо у Вас на це є кошти.

17. Розвивайте Ваш інтелект

Щодня примушуйте працювати мозок. Читайте або слухайте аудіокниги. Переглядайте незалежні або іноземні фільми як альтернативу голлівудським блокбастерам. Читайте газети й рецензії. Будьте покровителем мистецтв у тій галузі, яка Вас більше за все цікавить. Розширюйте свій словниковий запас. Менше переглядайте телевізор. Подорожуйте якомога більше, дізнавайтесь про інші культури. Відвідуйте заняття у тій галузі, яка Вас цікавить.

18. Шукайте прості радощі

Якщо Ви навчитесь отримувати задоволення від приземлених речей, то Ваше життя стане більш щасливим та насиченим. Навчіться перетворювати Вашу Сізіфову працю у приємне проведення часу (під музику, напр.). Оволодійте позитивним поглядом на життя за будь-яких обставин. Збавте темп та намагайтесь не квапитись.

19. Цінуйте якість понад усе

Дайте собі обітницю жити якісним життям, щоб налаштувати власний мозок на ідею хорошого життя. Станьте більш вибірковим до продуктів, які Ви їсте, одягу, який Ви носите, та до того, з ким Ви проводите свій час. Станьте гурманом – знавцем вишуканої їжі. Будьте інформованим покупцем. Нехай будь-яка подія у Вашому житті буде якісною. Головне – позитивне ставлення до неї.

20. Живіть пристрасно

P.S. До речі, із блогу Дженніфер Скотт я дізналася, що на днях у неї народився синочок. Щиро вітаю молоду матусю із цією подією! 

Хто такий «незамінний працівник», і вісім базових факторів успіху від Джона Шоула

Мій відгук сьогодні буде про книгу Джона Шоула «Тільки вперед! Покрокове керівництво для досягнення успіху» (John Tschohl. Moving Up. A step-by-step guide to creating your success).

Останнім часом в українській аудиторії дедалі частіше можна почути про Джона Шоула: серед бізнесменів, студентів і просто когорти зацікавлених у підвищенні власної ефективності, зокрема після того, як всесвітньо відомий гуру із клієнтського сервісу побував зі своїм майстер-класом «CUSTOMER CARE 3. Клієнти на все життя» у Києві в лютому 2016 р. Детальніше про цю подію, з основними рекомендаціями від Дж.Шоула, як створити стратегію якісного клієнтського сервісу, див. на веб-сторінці організатора майстер-класу – KA Group.

Почну з того, що будь-яка компанія – це люди. Не стіни, не обладнання, і навіть не технології… А люди. В одній із компаній, у якій мені випала нагода пропрацювати вісім років, за цей час чотири рази змінювався склад її акціонерів та Правління (я вже не кажу про точкові ротації серед членів Правління, а лише про глобальні зміни топ-менеджменту, включаючи й CEO); і щоразу, коли ці зміни мали місце, у компанії змінювалось усе: корпоративні політики, процедури та навіть кодекс корпоративної етики. І такі кадрові зміни одразу позначались на EBITDA компанії рівноцінно з впливом інших мікро- та макроекономічних факторів. Залежно від того, хто був керманичем компанії, які цінності він сповідував, політика мотивації персоналу то прямувала до, то віддалялась від клієнтоорієнтованості, а отже, поняття «незамінний працівник» у компанії щоразу набувало різного смислового наповнення. То ж, виходячи з того, що зовнішнє середовище постійно змінюється, має бути якась константа для «орієнтування у просторі», аби розуміти, куди ми рухаємось, і чи робота у певній компанії допомагає нам досягати наших глобальних життєвих цілей, крокувати вперед і чи не змушує топтатися на місці.

Щоб ми не говорили абстрактно про віртуальне поняття «незамінний працівник», у цьому дописі я його конкретизую – бути клієнтоорієнтованим, незалежно від виду роботи та рівня ієрархії, де працює співробітник.

Зрозуміло без сумнівів, що у будь-якій компанії, яка працює з клієнтами, не усі працівники безпосередньо з клієнтами взаємодіють. І на мій погляд, мотивація та тренування незамінних співробітників з акцентом на клієнтоорієнтованість має бути абсолютно у всіх підрозділах: як у sales desk, так і у внутрішнього аудитора чи back office, … Бо результат праці кожного окремого підрозділу – це є сукупний результат, який компанія продає клієнту. Я також вважаю, що немає значення, на якій позиції знаходиться працівник: чи це менеджер по роботі з клієнтами, чи це key account manager: хоч масштаби оборотів продажів та рівень відповідальності у них різний, але негативна інформація про компанію однаково швидко поширюється як від звичайних клієнтів, так і від стратегічних, завдаючи тим самим удари різного ступеню важкості по репутації компанії. І насамкінець, клієнтоорієнтованість – це поняття безвідносне до якоїсь конкретної компанії, воно просто має жити в людині, яка хоче досягти успіху та поставлених цілей, незалежно від того, чи у якості найманого працівника, чи будуючи власний бізнес.

То ж книга Джона Шоула «Тільки вперед! ...» дає нам певні прикладні настанови, як стати незамінним працівником, як досягти своїх цілей, як підвищити свою цінність для компанії, як почати діяти неординарно та проявляти творчий підхід під час нашої роботи, та проливає світло на багато інших питань, які допоможуть взяти своє життя під контроль та побачити нові для себе можливості.

Зауважу, що якщо Ви цікавитесь подібною літературою щодо підвищення власної ефективності та досягнення успіху, то у книзі Шоула Ви не знайдете нічого новаторського, кардинально відмінного від того, що пишуть інші авторитетні спеціалісти з особистісного зростання. Причина тому, мабуть, криється у самій природі людини: ЯК МАЄ БУТИ ми всі наче знаємо й розуміємо, але не всі здатні вжити якихось практичних заходів, щоб спланувати свій успіх та досягати його. І автор книги, як й інші гуру з особистісного зростання, вкотре повторює нам прості істини: про те, що в першу чергу потрібно визначитись із власними внутрішніми бажаннями та цілями, а потім, базуючись на них, побудувати покроковий план з якісної зміни свого життя.

У межах теми руху вперед Джон Шоул резюмує вісім базових факторів успіху (їх розшифровка – це цитати Шоула, вибрані із книги на мій розсуд).

Щира віра у себе та свої можливості – перший крок до того, щоб зробити свої мрії реальністю.

Комусь випало зробити крок уперед по кар’єрній драбині, і цією людиною цілком можете виявитись Ви.

Всередині Вас є геній, художник, новатор.

Ключ до того, щоб рухатись вперед, - це мислити далі, ніж своя найближча зарплата.

Це Ваш вибір – сидіти на місці та бути непомітним або ж зробити крок уперед.

Будьте пристрасним прихильником змін.

Ставте перед собою такі цілі, які можна здійснити та виміряти, - це допоможе вам розставити пріоритети та створити дорожню карту, яка веде до успіху.

Розробіть письмову програму свого життя (цю пораду Ви зустрінете у всій літературі з особистого розвитку).

Шість основних областей постановки цілей у житті людини:

цілі, пов’язані з фізичним здоров’ям;

фінансові цілі;

сімейні цілі;

духовні цілі;

цілі, які стосуються розумового розвитку та освіти;

соціальні цілі.

Долайте страхи та самообмеження, щоб усвідомити свій потенціал та обійти будь-які перепони, які виникають на шляху.

Успіх починається всередині Вас. Успіх починається в умі.

Страх часто є причиною, чому ми не готові зустрітися зі своєю мрією.

Не бійтесь своїх помилок.

Незамінні люди ніколи не бувають задоволеними своїм поточним положенням.

Успішні люди не дозволяють низькій самооцінці або почуттю неповноцінності заволодіти своєю свідомістю.

Цілеспрямованість заразлива та веде до ефективності.

Якщо Ви хочете стати «помітним», Вам доведеться піти на ризик.

Самообмеження – це найбільші перепони на шляху до успіху.

Дозвольте собі бути успішним.

Ваші думки визначають Ваші погляди.

Вивчайте свої здібності та недоліки за допомогою об’єктивної самооцінки.

Самооцінка полягає у тому, щоб вивчити свої таланти, визначити недоліки та скласти план майбутнього розвитку.

Самооцінка допоможе згадати свої мрії та поставити їх на перше місце серед усіх цілей.

Якщо Ви не навчитесь неупереджено спостерігати та вивчати свою поведінку, ставлення до роботи, свої переваги, устремління, можливості для розвитку, Ви ніколи не будете здатні повністю реалізувати свій потенціал.

Ретельна самооцінка дозволить Вам вимірювати свій прогрес та порівнювати себе із собою.

Ви повинні приймати до уваги думку й досвід інших спеціалістів у своїй сфері або людей, які Вас знають, щоб рухатись вперед.

Дійте проактивно, створюючи можливості виділитись з-поміж конкурентів.

Незамінні працівники самі себе направляють та самі прокладають свій шлях вперед.

Єдиний спосіб одержувати те, чого Ви дійсно заслуговуєте, полягає в тому, щоб виділятися.

П’ять відмінних рис проактивних людей: Передбачайте. Запобігайте. Плануйте. Беріть участь. Працюйте.

Непересічний працівник ніколи не каже «ні».

«Це не входить в мої обов’язки» - фраза, яка може погубити цілу організацію.

Будьте готовими робити більше, досягати більшого, перевершувати очікування.

Якщо Ви проактивні та впевнені у власних здібностях, Ви постійно показуєте своїм покупцям та керівникам, на що Ви здатні, на будь-якій роботі та в будь-якій якості, в якій Ви опиняєтесь.

Слідуйте чіткому режиму особистого та професійного вдосконалення.

Ніколи не припиняйте вчитися.

Ви повинні захворіти пристрастю та будувати свій успіх на власному запалі.

Витрачений марно час – це час, вкрадений у цілей, які стоять перед Вами.

Остерігайтесь занять, які вбивають час (мобільні телефони, електронна пошта, соціальні мережі, телебачення).

Якщо Ви націлені просунутись вгору по кар’єрній драбині, Вам слід бути дисциплінованими.

Ви повинні бути готовим відводити щонайменше годину в день на особистий розвиток.

Підтримуйте зв’язки, які Вам щось дають; покладайтеся в роботі на судження непересічних та досвідчених порадників, які допоможуть Вам на шляху.

Створіть коло людей, які досягли значно більшого успіху, ніж Ви.

Оточіть себе позитивними людьми.

Майте справу тільки з позитивними, цілеспрямованими людьми, у яких можна чомусь навчитись.

Шукайте таких людей, які хочуть від життя більшого.

Уникайте брати собі за приклад людей, які не досягли великого успіху або негативно ставляться до навколишнього світу.

Прийміть свій успіх. Так, Ви варті того, щоб рухатись вперед.

Де б Ви не знаходились прямо зараз, у Вас є можливість зробити вирішальний вибір у своєму житті.

Переможець ніколи не виходить з гри.

Ніколи не зупиняйтесь на досягнутому.

Вам необхідно стати ще ціннішим, ще більш незамінним.

Стати видатним та незамінним може кожен.

А ще у книзі Джон Шоул наводить декілька підказок, як скласти своє 30-секундне резюме – такої собі рекламної промови-самопрезентації. Дає приклади особистих установок (це як у Р.Шарми, І.Пінтосевича та ін.), які слід повторювати собі щодня (протягом 30 днів), щоб жити й рухатись уперед в гармонії з власними основними цінностями, а не врозріз з ними.

Цінною є також анкета, яка наведена в книзі «Тільки вперед!..», для того, щоб оцінити себе, аби вдосконалювати свої власні сильні сторони та нівелювати слабкі. Вона дасть можливість порівняти свою роботу й досягнення із власними бажаннями, а ще порівняти себе сьогоднішнього із собою попереднім.

То ж рада буду, якщо мій відгук надихнув Вас на прочитання книги (щонайменш:) та наступні якісні позитивні зміни у своєму житті.