«Она была в Париже…»

Саме цими словами Володимира Висоцького, адресованими актрисі Ларисі Лужиній (так, саме їй, а не Марині Владі, як часто прийнято вважати), мені хотілося б назвати свій допис про минулі вихідні у Франції. А почалося все у п’ятницю банально побутово: нам треба було закупити продуктів на тиждень і так, щоб урізноманітнити нашу продуктову корзину та ще й з гарною економією порівняно зі Швейцарією. У нашому розпорядженні тільки два вихідних, тому ми планували спершу поїхати у французький Ліон, а вже там на місці зорієнтуватись, їхати далі чи ні – на південь до Лазурного берега, наприклад, у Марсель, де є великий вибір морепродуктів. У суботу я прокинулася раніше будильника – мабуть, від «чумайданного» настрою перед поїздкою, одразу заходилася готувати сніданок за розширеним grand-меню, бо в той день ми ще мали українських гостей. І тут до кухні заходить чоловік і каже: «Ми їдемо у Париж!». Мені ледь дар мови не відібрало. Я йому одразу: «Це ж моя мрія! Я не можу поїхати туди ось так: непідготовленою, без продуманого маршруту, і тим паче, мої «непутёвые заметки», які я час від часу робила про Париж, ще не приїхали з багажем (такі нотатки я зазвичай роблю із книг та фільмів, де герої розповідають про свої улюблені місця, які варто відвідати, тобто такі, яких переважно не зустріти у туристичних гідах). Діма вгамував мої хвилювання і переконав: «Їхати треба обов’язково. «Хліба» цього разу ми купимо у сусідньому супермаркеті, а за «видовищами» треба в Париж. Місто таке велике, що за одну поїздку не подивишся все одно. Їдемо у розвідку боєм.» Дуже правильний тактичний хід, - скажу я Вам:-)

Виїхали ми на авто, яке чоловікові видали на перший адаптаційний у Швейцарії місяць. Маршрут наш лежав (за орієнтуванням Google Maps) через дві сотні з гаком кілометрів населених пунктів (сіл, селищ, містечок) – спершу швейцарських, а потім французьких, і триста з хвостиком кілометрів по автомагістралях А39 (платній), А36 (безкоштовній), А6 (платній); від пункту А в пункт В ми проїхали 562 км. З картою платних доріг Франції попередньо ознайомились тут. Підбиваючи підсумок за проїзд в обидві сторони, підрахували, що ми сплатили французам десь 50 євро податку.

Ви, певно, здогадалися, що з країнознавчої точки зору нам все-таки цікавіше було проїжджати через населені пункти, хоч це значно повільніше (в основному 50 км/год, і 30 км/год, якщо стоїть відповідний знак). По дорозі у Францію ці містечка ми оглянули у світлу пору дня, а на зворотній дорозі вони вже були оповиті гірською димкою та вечірніми сутінками, трохи припорошені снігом, прикрашені новорічними гірляндами, а ще з моєю фантазією – так вони виглядали ще більш романтично та казково. Всю дорогу вдень ми з чоловіком сперечалися відносно тамтешньої пасторальної архітектури:  він казав, що французькі будинки неохайні, виглядають простакувато, на них лише одна штукатурка, яка або недбало або вже давно пофарбована. Він побачив французьке село (я не кажу про Прованс – ми ще у ньому не побували) надто скромним, без сучасних котеджів та «вишневих садків коло хати». Сказав, що не зміг би в такому жити. В цьому я його розумію, бо побути гостем у місцевих мадам і мсьє – це одна справа, а, приміром, залишитись тут назавжди я б теж не змогла – маю міську натуру:-) Проте мені їхня аскетично-старовинна архітектура сподобалася, хоча менше від баварської. Отож, вирішувати кожному на свій смак.

Викладаю кілька фото сіл та містечок, в яких ми з дороги вгледіли монументальні будівлі, заради яких можна приїхати на окремі екскурсії.

Швейцарський Валлорб. Знаходиться на самому кордоні Швейцарії й Франції. Проїзд митниці зайняв аж 5 секунд! (Не зрівняти з українськими митницями, які я коли-небудь перетинала на автомобілі…)

На фото вище Ви, напевно, звернули увагу на шпиль тамтешнього храму. Це протестантська церква, історія якої сягає 1712 року.

Це містечко варте того, щоб ми окремо (а не транзитом) навідались саме сюди – для ознайомлення з його географією, історією та культурними пам’ятками.

Тут є печери, підземна річка, водоспади, унікальна колекція мінералів.

У Старому місті Валлорб у колишній будівлі міської кузні знаходиться Музей заліза та залізничних доріг.

Міжнародний вокзал Валлорба належить до Швейцарських пам’яток національного значення.

У тамтешніх горах Юра у 1939-45 рр. знаходився невидимий оку форт Пре-Жиро, у якому наразі відтворено історичну обстановку, що була під час Другої світової війни.

Далі – французька комуна Жунь, яка розташована у регіоні Франш-Конте (колишньому Графстві Бургундії). Цей регіон славиться своїми сирами та юрськими виноградниками, які дають найкраще у Франції «солом’яне» та «жовте» вино. Із пам’яток комуни Жунь з дороги побачили каплицю Святого Мауріція (ХІІ ст.), що містить каролінгську крипту.

Але помандрувати треба все-таки у глиб Франш-Конте, поближче до його природніх красот: каскадів на річці Еріссон, джерела річки Лу, яке б’є водоспадом прямо зі скелі, прекрасного водоспаду Ду, регіонального природного парку Верхня Юра та безлічі печер і гротів.

На території Франш-Конте знаходяться також крупні оборонні споруди, в т.ч. укріплення Вобана, внесені у список всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Фортеця Безансона – одне з найкрасивіших укріплень роботи військового інженера Вобана. Також в ЮНЕСКО включена королівська солеварня в Арк-е-Сенан і соляне родовище біля Сален-ле-Бен. Бельфорський лев, який прикрашає фортецю, - один із символів цього регіону.

Мене особисто дуже вразив ландшафт комуни Поліньї, яка розташована немовби в обіймах гір. Уся дорога через неї лежить між автентичними будиночками з дерев’яними віконницями, а за ними по обидва боки гори-гори-гори. З дороги добре проглядається скеля, на якій стоїть величний хрест.

У стародавні часи в околицях Поліньї проживало кельтське плем’я секванів. Потім там облаштувались римляни.  Вперше назва міста з’являється у трактаті про розподіл Лотарингії у 870 році, коли Поліньї перейшов під владу Людовіка Германського. У період правління французького короля Карла V Поліньї увійшов до складу Бургундського графства, потім – став підкорятися австрійському королівському дому, а нарешті – Іспанії. Лише після низки кровопролитних війн Поліньї остаточно було приєднано до Франції у 1674 році.

Найдревнішою пам’яткою Поліньї є церква Богоматері (église Notre-Dame de Mouthier le Vieillard), яка розташована на одній з міських площ, тому з дороги ми її не бачили. Зате дуже монументально перед нами постала колегіальна церква Святого Іпполіта (collégiale Saint-Hippolyte). Поряд із нею відчувається подих шести віків – рівно стільки, скільки налічує її власна історія. Вона була побудована менше, ніж за 50 років на кошти впливового буржуа Жана Шузá, який входив до Великої ради Бургундії. У церкві зібрана найбільша у Франш-Конте колекція статуй бургундської школи XV століття.

У Поліньї розташований також колишній монастир урсулінок (couvent des Ursulines), заснований ще на початку XVII ст. як навчальний заклад для дівчат.

В епоху Середньовіччя в Поліньї існував замок Грімон (château de Grimont) (з лат. «грінейська скеля»), який було зведено на місці античного храму Апполона Грінейського, що височів на скелястому уступі. У 1481 році Людовік ХІ почав будівництво нових фортифікаційних укріплень для захисту Поліньї. До теперішнього часу збереглися декілька фрагментів фортечного муру, а також вежі (Tour de la Sergenterie).

Крім історичних пам’яток, Поліньї відомий тим, що у 1862 році у місті було знайдено першого у Франції платеозавра, який є найдревнішим із відомих на сьогодні динозаврів, що існували на території країни.

Власне кажучи, таку детальну туристичну довідку можна навести про більшість із населених пунктів, які ми проїжджали по дорозі до Парижу, адже це все – історичні області Бургундії та Франш-Конте. Що ж стосується регіону Іль-де-Франс, в якому розташований Париж, то ми побачили його на швидкості 130-140 км/год (130 км/год – обмеження на автомагістралях + 10 км speed tolerance), і жодних населених пунктів поблизу не було. Зате на цьому відрізку маршруту ми проїжджали повз кілька десятків вітрових електростанцій. Це видовище вражаюче! Масштаби вітряків не передати словами. Їх просто треба бачити на власні очі. Коли таке бачиш, то мимоволі згадуєш сюжет «Війни світів» Герберта Уеллса.

На під’їзді до Парижу ми забронювали номер в одному з готелів Novotel (4*), і виявилось, що до нього не так далеко їхати від східної околиці міста. Хоча з вигляду він виглядав сучасно і дуже пристойно, ми все ж таки вирішили пошукати готель ближче до центру Парижу. Ми там же біля Novotel зняли бронь онлайн та забронювали номер у готелі Best Western NouvelOrléans Montparnasse (4*), який розташований недалеко від вокзалу Монпарнас. Чесно кажучи, на ділі йому не присвоїш чотири зірочки, ну, від сили три (з натяжкою). На фото в booking.com та tripadvisor.com все виглядає добре, рейтинги користувачів хороші, але, даруйте, червоні стіни у номерах і чорні матерчаті стіни у коридорах не справляють затишної атмосфери для мешканців готелю. На додачу: декоративні покривала й подушки у нашому номері не виглядали «свіжими». Рулон паперу був початий. Сніданок скромний: тости, круасан, сир камамбер та плавлений сирочок, нарізка якихось шинок, два види варення, мед, вершкове масло, чай, кава. Але це все побутові дрібниці, бо ми ж зупинились у готелі всього на одну ніч, і приїхали у Париж тільки за приємними враженнями. Згадаю ще один цікавий момент: під час нашого поселення в готель на рецепції усіх гостей зустрічав дуже непривітний менеджер (мавританського походження), який слабо говорив англійською, а на запитання гостей завжди відповідав ствердно «Yes», та коли доходила суть до діла, виявлялось, що все – інакше і відповідь зовсім не може бути «Yes»:-) Тому, як Ви собі можете уявити, під час поселення утворилась навіть якась тяганина й черга. Наступного ранку я трохи затрималась на сніданку, а мої хлопці одразу пішли на рецепцію здавати ключа від номера. (У цьому місці зроблю примітку: за нашою з чоловіком домовленістю, я із сином спілкуюся українською, а він – російською). Поки мій чоловік «штокав» із сином, новий менеджер готелю, який вранці заступив на зміну, оформляв йому рахунок за ночівлю і особливої уваги до моїх хлопців не проявляв. За хвилю до них приєдналася я, одразу ж насолодилась красивою англійською вимовою (навіть трохи з британським акцентом) нового менеджера рецепції, і в думках пораділа за французів, що все-таки можуть! [говорити англійською], якщо хочуть, і незабаром звернулась до свого чоловіка із якимось проханням. Ми перекинулись парою фраз українською мовою, і тут менеджер рецепції аж розцвів і запитує: «Так Ви з України?». – «Так.» - «Так я теж! Як же приємно почути рідну мову від своїх співвітчизників!» Ну, а далі можете собі уявити усю ту люб’язність та привітність нашого земляка, який зустрів своїх у далекій Франції. Нам було приємно також, і ми залишали готель із кращим настроєм, ніж коли у ньому поселялись. А тепер порівняйте людську та ділову поведінку усього такого соціально захищеного афро-француза і нашого українця. Я б навіть спеціально такої історії не вигадала – життя підкидає надзвичайно цікаві та контрастні приклади.

Переповідати наш маршрут у Парижі не буду. Про всі туристичні тропи дуже гарно описано і без моєї участі. (Є, до речі, хороші сайти ohfrance.ru та paris10.ru, на яких туристам дають багато актуальної інформації про Францію та Париж відповідно, а ще крута підбірка 66 порад від Harper's Bazaar, чим зайнятись у Парижі). Крім того, наш візит був недовгим, переважно пішим (та ще й з дитиною у колясці), зосереджений у прилеглих кварталах в околі нашого готелю, із визначних місць відвідали тільки Ейфелеву вежу, підіймались на самий верхній її поверх Sommet. Відчувалось, що там вежу трохи «похитує», але я до цього нечутлива, розумію, що так має бути, тому й страху нема. Про квитки на вежу, як Ви розумієте, ми завчасно не подбали, а коли в Сб зазирнули на її офіційний сайт, придбати їх онлайн можна було аж на лютий 2017 р. Нам пощастило, що на початку грудня не так багато охочих поморозити собі щічки на горі Ейфелевої вежі, тому ми просто стали в чергу в касі і десь за півгодини вже підіймались ліфтом на Sommet. Викладаю кілька фото з Ейфелевої вежі та біля неї.

  A tout a l'heure, Paris!  І до нових зустрічей у Франції, мої любі!

Salut із Швейцарії!

Із липня я нічого не писала у своєму блозі… Не писалося: голова була забита думками про майбутнє та побутовими клопотами. У липні відпочивали сім’єю на Чорному морі, в Санжейці. А в кінці липня чоловік прийшов додому з роботи і повідомив, що його компанія запропонувала Швейцарію у якості країни, куди він повинен переїхати на long term assignment. Ураховуючи те, що до того вже було зроблено інші пропозиції, які ми з чоловіком відхилили (хай пробачать нам за це у Танзанії та ще якійсь африканській країні), ми майже одразу погодились на Швейцарію. За словом «майже» стоять лише перемовини щодо умов переїзду сім’ї та нашого поселення.

Хтось на нашому місці стрибав би від радості через перспективу трохи пожити у найдорожчій державі Європи, а ми, хоч і тішили себе подібними думками, все ж таки дуже не хотіли залишати своє розмірене й облаштоване життя в Україні  та наших, уже немолодих і не зовсім здорових, батьків. Сподіваємось, що за нових обставин тепер у них з’явилась об’єктивна й неспростовна причина приїхати у відпустку до Швейцарських Альп і на власні очі перевірити, чи все правдиво показано в однойменному випуску телепередачі «Орел та Решка», який постійно нахвалює моя мама:-)

Після відповідального підпису чоловіка на контракті ми почали збори, точніше crazy shopping. Купували все - для облаштування порожньої оселі (умови нашого поселення у Лозанні саме такі);  те, що потрібно про запас і в Україні коштує дешевше; і те, що у Швейцарії не продається взагалі (так! трапляється і таке:-). Нам про такі товари/продукти розказали «наші» люди у Швейцарії, а з часом, як ми обживемось тут і перевіримо, чи це так насправді, я напишу Вам про такі рідкісні товари.

Потім потрібно було оцінити інтер’єр нашої української квартири, а саме обдумати, які меблі та побутову техніку ми хочемо/зможемо перевезти до Лозанни. Але з такою фірмою, як Compass Worldwide Movers, будь-які міжнародні переїзди «від дверей до дверей» не страшні. Це – команда професіоналів, дуже ретельних та охайних (завжди і неодмінно у нових бахілах). Вони кілька днів, проте надзвичайно оперативно, запаковували, складали у коробки усі наші особисті речі та меблі, які відправили до Лозанни у двох контейнерах – авіаційним та автомобільним транспортом. Наразі ми їх вже тут чекаємо. Потім принагідно поділюсь враженнями, чи не приїдуть нам «дрова» з тих ліжок та мультиварок, які ми відправили (у цьому місці ставлю смайлик «:-)» і тримаю кулачки, щоб це був лише жарт).

Усі попередні дні до нашого вильоту в Женеву, десь приблизно останні півтора місяці, я описувати не буду, тому що то були справжні випробування нас з чоловіком як людей, як подружньої пари, як батьків. Варто хоча б згадати дві ДТП (протягом лише трьох тижнів!), вилучені водійські права у чоловіка та їх благополучне повернення за два дні до нашого відльоту. «А в остальном, прекрасная маркиза, всё хорошо, всё хорошо». Ну, чесно, було дуже важко. Дні без форс-мажору можна порахувати на пальцях однієї руки.

Отож, учора був день прибуття до Женеви. Аеропорт особливо нічим не вразив. У Женеві моросив дощик, і місто, на жаль, «розгледіти» не вдалося, бо, щойно з паспортного контролю, нас одразу забрав водій готелю, і з вікна автомобіля виднілися лише типові гіпермаркети та суворі бетонно-скляні будівлі офісів, аж доти, доки ми не виїхали з міста на трасу Е62, де праворуч від нас, десь протягом приблизно 60-кілометрів дороги, ми милувалися краєвидами Женевського озера (його тут називають Лєман). Озеро це надзвичайно велике й казково красиве, біля нього відчуваєш себе наче на березі моря. Швейцарські схили, засніжені вершини Альп, а до того ж сьогодні вони вже залиті сонцем, «малюють» такі унікальні пейзажі на тлі дзеркала озера!

Нас поселили спочатку в готель, оскільки усі службові квартири компанії до середи виявились зайнятими. Коли оселимось у службовій квартирі, так званій temporary apartment, разом з нашим агентом з інтеграції ми продовжимо пошуки постійного житла у Лозанні: квартири чи приватного будинку – залежить від їхньої ціни, яка впишеться у виділений компанією бюджет.

Окремо хочу розповісти про наш готель. Це Замок Уши (Chateau d’Ouchy). Готель побудований у кінці ХІХ століття на місці середньовічного замку. Це в моєму житті вперше, і хоч на екскурсіях у замках була багато, але щоб пожити – ніколи навіть і не мріяла про таке.

Тут на річці Уши біля 1170 року було побудовано вежу, яка начебто належала лозаннському єпископу Ландрі де Дюрну. Як воно часто буває, вежа була зруйнована. Згадалося: «Простите, часовою… тоже я… развалил? Нет, это было до вас». Десь біля 1207 року. А вже з 1283 року у вежі розташувалась резиденція лозаннських єпископів. Після завоювання земель кантону Во (в якому ми зараз знаходимось) Берном у 1536 році замок слугував в’язницею. Будівля була сильно знищена пожежею 1609 року. У 1885 році влада кантона Во віддала залишки замку місцевому підприємцеві Жану-Жаку Мерсьє. У 1889 році архітектором Франсісом Ізозом будівля була відбудована заново. Влітку 1923 року в готелі було укладено Лозаннський договір – той самий, який встановив нові кордони Туреччини, юридично оформивши розпад Османської імперії, та зафіксував територію Туреччини в її сучасних кордонах.

Із готелю відкривається прекрасний краєвид на Женевське озеро, обрамлене короною Швейцарських Альп. Квартал Уши, в якому ми знаходимось, хоч і користується попитом серед туристів, дуже тихий, спокійний, тут легко дихається чистим озерним та гірським повітрям. Транспорту дуже мало, а той, який є, керується надзвичайно ввічливими та толерантними водіями: ти ще не встигнеш до пішохідного переходу підійти, як тобі вже «дають дорогу». Тобто бути пішоходом, рівно як і пасажиром, у Лозанні дуже приємно. Побачимо, як воно – бути на місці водіїв, десь за місяць-два. Потім Вам розкажу:-)

Учора ввечері ми лишень встигли прогулятись біля готелю, а вже сьогодні трохи обійшли наш квартал Уши. Здавалося б, в радіусі тільки 2 км так багато цікавого, незліченна кількість штаб-квартир різних міжнародних організацій, федерацій та компаній, музеїв. Тут, зовсім поряд, знаходиться заснований у 1985 році Musée de l'Élysée, який повністю присвячений фотографії. І до речі, цей інститут знаходиться на утриманні уряду Швейцарської Конфедерації. Наразі тут представляються виставки робіт польського графіка Wojciech Zamecznik (1923-1967) та словацького фотографа Martin Kollar.

А ще ми проходили повз Олімпійський Музей (Musée olympique), у якому відбуваються постійні та тимчасові виставки, пов’язані зі спортом та Олімпійським рухом. У Музею найбільший архів Олімпійських Ігор у світі, і він є одним з найбільш відвідуваних туристичних місць, яке приваблює понад 250 тис відвідувачів щороку. Ми сьогодні не зайшли – підемо на вихідних, зате встигли втопить у басейні Музею нашу іграшкову машинку. Буває. Але, може, це гарний знак:-)

Далі буде…

P.S. Найближчі два дні будуть насичені бюрократичними клопотами: мені із сином треба зареєструватись у місцевих органах. У чоловіка вже є тутешній ID, бо він тут від початку листопада.

A tout a l'heure! Або по-нашому  "Па-па!"

Александр Дюма (батько). Графиня де Монсоро

У моєму попередньому дописі (про роман «Королева Марго») я пообіцяла поділитись своїми враженнями про наступні частини трилогії А.Дюма-батька. У кінці грудня м.р. зібралась написати про це, але почалась передноворічна метушня, запаковування подарунків, приготування для святкового столу (а точніше – столів:-), і весь мій (і так нетривалий) вільний час вичерпався. Тож виконую свою обіцянку вже у 2016-му, після усіх свят, і сьогоднішній допис присвячується другому роману – «Графиня де Монсоро» (1846).

УВАГА! ХТО НЕ ЧИТАВ РОМАНУ, ТУТ МОЖЕ БУТИ СПОЙЛЕР:-)

І знову А.Дюма довів свою майстерність геніального романіста: і в тому, як він яскраво передав атмосферу Франції ХVI століття, її постійні напруження через намагання ворогів династії Валуа захопити трон Генріха ІІІ; як хитро Дюма зміг описати реальних історичних постатей, під тим кутом зору, щоб художня цінність їхньої історії була більш цікавою, ніж у реальності (бо ж, погодьтесь, у житті трапляються тривіальні речі частіше, ніж щось неординарне), та більш чіткою в сенсі «це добро – а це зло», я б сказала, без напівтонів, у нього чорне – це чорне, а біле – це біле. Так, А.Дюма неперевершено, у властивій йому манері, навмисно згущує фарби, щоб передати однозначні характери своїх героїв, наприклад, зображуючи молодим благородним красенем графа де Бюссі (позитивний персонаж), а графа де Монсоро (головний негативний персонаж) – старим підступним ревнивцем, хоча обидва чоловіка були 30-річними ровесниками, а шлюб де Монсоро (реальний граф не загинув) ще довго й благополучно проіснував після смерті бабія-де Бюссі, але про все це по черзі.

Якщо звернутись до реальних фактів, то описана у Дюма ідеальна історія кохання між прекрасною Діаною де Мерідор, яка за примусом стала графинею де Монсоро, і благородного графа де Бюссі, наближеного герцога Анжуйського (Франсуа), не викликала б стільки співчуття та співпереживань у читачів, бо насправді не була такою ідеальною – банальна позашлюбна інтрижка. Вибачте, що повторююсь, бо вже те саме я раніше писала про love story королеви Маргарити Наварської й графа де ла Молля, але з пісні слів не викинеш.

Справжню графиню де Монсоро звали не Діана де Мерідор, а Франсуаза де Марідор де ла Фреслоньєр (1555 р.н.). Родовий замок Фреслоньєр (Château de la Freslonniere) існує й донині (зараз це діючий готель), а Мерідорський замок – художній вимисел. Реальними також є замок графа де Монсоро (гарні фото див. тут) на Луарі та його літній замок Кутансьєр (Château de la Coutancière) між містами Анже і Тур (нині це також готель, який ідеально підходить для подорожі по долині Луари).

Ці три замки - Château de la Freslonniere, Château de Montsoreau та Château de la Coutancière я вже занотувала собі у плани майбутніх подорожей по Франції як must visit point of interest. А із тутешніх смаколиків варто придбати ось такий перелік продуктів.

Ой, це я відволіклась на свою ідею фікс – обов’язково побувати у Франції. Але повернемось до образу Діани (Франсуази де Марідор). Вона народилась у 1555 році, а в 1573 році вийшла заміж за Жана де Косме, через рік овдовіла, і в 1575 році вийшла заміж вдруге (за коханням, а не примусом чи шантажем), за Шарля де Шамб (у романі – граф Бріан де Монсоро). До речі, реальний граф де Монсоро був всього на шість років старшим від дружини (ідеальна різниця у віці, на мій погляд), а не старим та потворним. То ж пієтет А.Дюма, з яким він описав цнотливу й беззахисну дівчину Діану, на тлі двічі заміжньої реальної придворної дами самої Катерини Медічі, сприймається просто з іронічною посмішкою. По службі Монсоро доводилось надовго від’їжджати до Парижу, а Франсуазі було нестерпно сумно одній…

Стосовно Луї де Клермона, «благородного Бюссі д’Амбуаз», то це, скажу, був ще той перебіжчик: спочатку товаришував з герцогом Анжуйським (майбутнім королем Генріхом ІІІ, якого, за сюжетом роману, він терпіти не міг), супроводжував його до Польщі, а потім перейшов до його брата Франсуа. Він зображений в аналах історії дійсно красивим, із чарівливим поглядом, витонченими рисами, то ж Олександр Домогаров, на мій жіночий погляд, – це гарний вибір на роль Бюссі для екранізації роману А.Дюма. Проте було у сеньйора де Бюссі д’Амбуаз чимало недоліків – нахабний, зухвалий ловелас (саме він втішав королеву Маргариту Наварську після графа де ла Молля), відчайдушний дуелянт, який дорізав поранених, нещадний та жорстокий керуючий провінції Анжу (з 1576 р.), який обкладав народ непідйомними поборами. До речі, у ніч Святого Варфоломія Бюссі вбив свого двоюрідного брата, Антуана де Клермона, та після цього привласнив собі його титул та землі. Ну, дуже благородно!

У той час, коли Бюссі жив в далечині від Парижу, в провінції Анжу, він познайомився з Франсуазою. Після одного візиту до нудьгуючої дами, благовірний якої часто бував по службі у Парижі, Бюссі став до неї навідуватись постійно. До речі, одночасно із Франсуазою Бюссі продовжував відносини і з королевою Маргаритою Наварською. «O tempora! O mores!», - як сказав би Цицерон:-)

Якось Бюссі вирішив похизуватись у листі своїм друзям про підкорену ним жінку – графиню де Монсоро. Цей лист спочатку потрапив до рук герцога Анжуйського, той передав його королю, а Генріх ІІІ, у свою чергу, вирішив помститися Бюссі за сестру Марго та передав листа зрадженому графу де Монсоро. Чоловік примусив (під дулом пістолета) Франсуазу  написати листа коханцеві та призначити йому побачення в замку Кутансьєр. Бюссі прийшов на це побачення і потрапив до пастки: десять людей Монсоро накинулись на нього, а сам граф спостерігав за цією сценою осторонь. У вирішальний момент, коли Бюссі був близьким до порятунку, граф де Монсоро добив обеззброєного коханця своєї дружини. З цією сюжетною лінією (але саме як вона описана у А.Дюма) у мене є одна кумедна історія. Як я була вагітна, ми з моїм чоловіком вирішили переглянути (вкотре!) телесеріал «Графиня де Монсоро» реж. Володимира Попкова. Сюжет ми вже знали напам’ять, але костюми, атмосфера, рівень відносин між людьми (навіть посилаючи когось до біса, дворяни робили це дуже вишукано) – усе це вабило, щоб знову насолодитись грою прекрасних акторів. Так от, мій чоловік десь так на передостанній серії серіалу відмовився переглядати його до кінця, сказав, що не може бачити, як вб’ють Бюссі, і «хай у нашій глядацькій пам’яті він залишиться живим».

Вбивство зійшло графу де Монсоро з рук, а графиня нікому ні за що не мстилася (тим паче герцогу Анжуйському!) на противагу тому, як описано у третьому романі трилогії – «Сорок п’ять». Подружжя гарно жило, дружина народила графу двох синів та чотири доньки.  Граф де Монсоро відзначений у багатьох битвах, його було поранено, якось потрапив навіть у полон, але дожив до поважного віку 72 років. Граф пережив свою дружину менше, ніж на один рік, яка померла у 1620 році у віці 65 років.

Згадаймо тепер найбільш деморалізованого у А.Дюма герцога Анжуйського. Реальний герцог Анжуйський (Франсуа) ніколи не переслідував графині де Монсоро. Його турбували інші клопоти: він мучився від заздрощів до брата Генріха ІІІ, хотів захопити його трон. Старший брат за це посадив Франсуа під домашній арешт, але той втік із Лувру завдяки допомозі не короля Генріха Наварського (як у романі А.Дюма), а графа де Бюссі, якому герцог дуже «красно віддячив», прирікши на смерть. Врешті решт Генріх ІІІ був змушений приборкати собі брата Франсуа, тому дав йому провінцію Анжу, герцогом якої був раніше сам, і відтоді Франсуа – герцог Алансонський – став називатись герцогом Анжуйським. Він помер молодим у віці 29 років від туберкульозу, проти якого тогочасна медицина не знала засобів лікування.

Король Генріх III – суперечлива постать, як у романі А.Дюма, так в принципі і в екранізації реж. В.Попкова. Я мало знаюся на фільмографії покійного Євгенія Дворжецького, але, на мій погляд, роль Генріха ІІІ – його зірковий час. Акторові вдалося зобразити історичну особистість багатогранною, і мені здається, що Дворжецький творив свій образ не на основі тексту роману А.Дюма, а з історичних хронік. Бо у романі король зображений як якась розбещена, манірна, нерішуча амеба, якою керує блазень Шико. А насправді для Франції Генріх ІІІ був непоганим монархом, хоча і відомий своєю майже «дамською делікатністю», і сережками в кожному вусіJ Реальний портрет короля доповнювався дедалі частішими чутками про гомосексуалізм Генріха ІІІ, може, тому він не залишив по собі нащадків. Але ЧОГО б проти нього не казали, слід віддати належне часу – він родився та зростав тоді, коли у країні саме змінювались монархічні пріоритети, і йому випало на долю дуже багато ворогів й конкурентів у боротьбі за престол. У Вікіпедії можна нарити багато цікавинок про його особисте життя, воєнну та політичну кар’єру – я не хочу повторюватись чи щось бува пропустити, переказуючи. Відзначу тільки два факти, які особливо зацікавили мене.

По-перше, Генріха ІІІ хотіли одружити на королеві Єлизаветі Англійській – так-так, саме на тій, яку зіграла Кейт Бланшетт у фільмі «Єлизавета», тільки там вона зовсім собі нівроку, а в реальності була на 18 років старшою від Генріха ІІІ та на 22 роки – від його брата Франсуа, якому теж її сватали. Про англійську королеву Єлизавету І Тюдор та її сім’ю можна було б написати окремий допис, бо історія надзвичайно цікава і варта уваги: у період її правління Англія стала більш могутньою і процвітаючою державою, література й інші мистецтва переживали епоху розквіту. Та й особисте життя у неї складалося нелегко: її батько Генріх VIII хотів мати сина, а не доньку; коли Єлизаветі було лише два роки, її матір – Анну Болейн – стратили. А подорослішавши, була змушена стратити свою сестру-католичку Марію Стюарт. Але усіх цікавинок тут не переказати. Просто раджу прочитати дві чудові книги Карен Харпер: «Остання із роду Болейн» та «Королева».

По-друге, у короля Генріха ІІІ дійсно був блазень – гасконський дворянин на ім’я Жан-Антуан д’Англере (d’Aangleraye). Шико – професійна кличка, перекладається як «пеньок, уламок зуба». Це мій улюблений персонаж роману. Правда й те, що в дійсності він був близьким другом королю та його радником. Він був єдиним за всю історію блазнем, який безпосередньо брав участь у воєнному та політичному житті та який носив шпагу. До речі, Шико був прекрасним фехтувальником.

Шико начебто хотів звести рахунки із герцогом Майєнським за одержані побої. Після смерті короля Генріха ІІІ він перейшов на службу до наступного короля Франції Генріха IV (Генріха Наварського). Під час одного із походів разом з Генріхом IV Шико взяв у полон графа Анрі де Шаліньї, високопосадового родича герцога Майєнського і зведеного брата королеви Луїзи Лотаринзької де Водемон, удови Генріха ІІІ. При цьому Шико не відняв у полоненого шпагу, а ввів його до Генріха IV зі словами «Я віддаю тобі полоненого, який насправді полонений мій.» (В інших джерелах фраза звучить так: «Дивись, Генріх, ЩО я тобі дарую»). Полонений був ображений і тоном Шико і тим, що його принизила людина нижчого соціального стану, та зі злістю вдарив гасконця ефесом шпаги по голові, від удару якого Шико миттєво помер.

Ось такі реальні історії реальних прототипів персонажів роману «Графиня де Монсоро». Вони настільки захоплюючі, що мої пошуки на цьому не припиняться. Можна ще багато-багато чого почерпнути в нетрях Інтернету, бо кожна особистість із роману – як частина великого пазлу, з якого складається історія Європи XVI століття, охопленої Реформацією.