Александр Дюма (батько). Графиня де Монсоро

У моєму попередньому дописі (про роман «Королева Марго») я пообіцяла поділитись своїми враженнями про наступні частини трилогії А.Дюма-батька. У кінці грудня м.р. зібралась написати про це, але почалась передноворічна метушня, запаковування подарунків, приготування для святкового столу (а точніше – столів:-), і весь мій (і так нетривалий) вільний час вичерпався. Тож виконую свою обіцянку вже у 2016-му, після усіх свят, і сьогоднішній допис присвячується другому роману – «Графиня де Монсоро» (1846).

УВАГА! ХТО НЕ ЧИТАВ РОМАНУ, ТУТ МОЖЕ БУТИ СПОЙЛЕР:-)

І знову А.Дюма довів свою майстерність геніального романіста: і в тому, як він яскраво передав атмосферу Франції ХVI століття, її постійні напруження через намагання ворогів династії Валуа захопити трон Генріха ІІІ; як хитро Дюма зміг описати реальних історичних постатей, під тим кутом зору, щоб художня цінність їхньої історії була більш цікавою, ніж у реальності (бо ж, погодьтесь, у житті трапляються тривіальні речі частіше, ніж щось неординарне), та більш чіткою в сенсі «це добро – а це зло», я б сказала, без напівтонів, у нього чорне – це чорне, а біле – це біле. Так, А.Дюма неперевершено, у властивій йому манері, навмисно згущує фарби, щоб передати однозначні характери своїх героїв, наприклад, зображуючи молодим благородним красенем графа де Бюссі (позитивний персонаж), а графа де Монсоро (головний негативний персонаж) – старим підступним ревнивцем, хоча обидва чоловіка були 30-річними ровесниками, а шлюб де Монсоро (реальний граф не загинув) ще довго й благополучно проіснував після смерті бабія-де Бюссі, але про все це по черзі.

Якщо звернутись до реальних фактів, то описана у Дюма ідеальна історія кохання між прекрасною Діаною де Мерідор, яка за примусом стала графинею де Монсоро, і благородного графа де Бюссі, наближеного герцога Анжуйського (Франсуа), не викликала б стільки співчуття та співпереживань у читачів, бо насправді не була такою ідеальною – банальна позашлюбна інтрижка. Вибачте, що повторююсь, бо вже те саме я раніше писала про love story королеви Маргарити Наварської й графа де ла Молля, але з пісні слів не викинеш.

Справжню графиню де Монсоро звали не Діана де Мерідор, а Франсуаза де Марідор де ла Фреслоньєр (1555 р.н.). Родовий замок Фреслоньєр (Château de la Freslonniere) існує й донині (зараз це діючий готель), а Мерідорський замок – художній вимисел. Реальними також є замок графа де Монсоро (гарні фото див. тут) на Луарі та його літній замок Кутансьєр (Château de la Coutancière) між містами Анже і Тур (нині це також готель, який ідеально підходить для подорожі по долині Луари).

Ці три замки - Château de la Freslonniere, Château de Montsoreau та Château de la Coutancière я вже занотувала собі у плани майбутніх подорожей по Франції як must visit point of interest. А із тутешніх смаколиків варто придбати ось такий перелік продуктів.

Ой, це я відволіклась на свою ідею фікс – обов’язково побувати у Франції. Але повернемось до образу Діани (Франсуази де Марідор). Вона народилась у 1555 році, а в 1573 році вийшла заміж за Жана де Косме, через рік овдовіла, і в 1575 році вийшла заміж вдруге (за коханням, а не примусом чи шантажем), за Шарля де Шамб (у романі – граф Бріан де Монсоро). До речі, реальний граф де Монсоро був всього на шість років старшим від дружини (ідеальна різниця у віці, на мій погляд), а не старим та потворним. То ж пієтет А.Дюма, з яким він описав цнотливу й беззахисну дівчину Діану, на тлі двічі заміжньої реальної придворної дами самої Катерини Медічі, сприймається просто з іронічною посмішкою. По службі Монсоро доводилось надовго від’їжджати до Парижу, а Франсуазі було нестерпно сумно одній…

Стосовно Луї де Клермона, «благородного Бюссі д’Амбуаз», то це, скажу, був ще той перебіжчик: спочатку товаришував з герцогом Анжуйським (майбутнім королем Генріхом ІІІ, якого, за сюжетом роману, він терпіти не міг), супроводжував його до Польщі, а потім перейшов до його брата Франсуа. Він зображений в аналах історії дійсно красивим, із чарівливим поглядом, витонченими рисами, то ж Олександр Домогаров, на мій жіночий погляд, – це гарний вибір на роль Бюссі для екранізації роману А.Дюма. Проте було у сеньйора де Бюссі д’Амбуаз чимало недоліків – нахабний, зухвалий ловелас (саме він втішав королеву Маргариту Наварську після графа де ла Молля), відчайдушний дуелянт, який дорізав поранених, нещадний та жорстокий керуючий провінції Анжу (з 1576 р.), який обкладав народ непідйомними поборами. До речі, у ніч Святого Варфоломія Бюссі вбив свого двоюрідного брата, Антуана де Клермона, та після цього привласнив собі його титул та землі. Ну, дуже благородно!

У той час, коли Бюссі жив в далечині від Парижу, в провінції Анжу, він познайомився з Франсуазою. Після одного візиту до нудьгуючої дами, благовірний якої часто бував по службі у Парижі, Бюссі став до неї навідуватись постійно. До речі, одночасно із Франсуазою Бюссі продовжував відносини і з королевою Маргаритою Наварською. «O tempora! O mores!», - як сказав би Цицерон:-)

Якось Бюссі вирішив похизуватись у листі своїм друзям про підкорену ним жінку – графиню де Монсоро. Цей лист спочатку потрапив до рук герцога Анжуйського, той передав його королю, а Генріх ІІІ, у свою чергу, вирішив помститися Бюссі за сестру Марго та передав листа зрадженому графу де Монсоро. Чоловік примусив (під дулом пістолета) Франсуазу  написати листа коханцеві та призначити йому побачення в замку Кутансьєр. Бюссі прийшов на це побачення і потрапив до пастки: десять людей Монсоро накинулись на нього, а сам граф спостерігав за цією сценою осторонь. У вирішальний момент, коли Бюссі був близьким до порятунку, граф де Монсоро добив обеззброєного коханця своєї дружини. З цією сюжетною лінією (але саме як вона описана у А.Дюма) у мене є одна кумедна історія. Як я була вагітна, ми з моїм чоловіком вирішили переглянути (вкотре!) телесеріал «Графиня де Монсоро» реж. Володимира Попкова. Сюжет ми вже знали напам’ять, але костюми, атмосфера, рівень відносин між людьми (навіть посилаючи когось до біса, дворяни робили це дуже вишукано) – усе це вабило, щоб знову насолодитись грою прекрасних акторів. Так от, мій чоловік десь так на передостанній серії серіалу відмовився переглядати його до кінця, сказав, що не може бачити, як вб’ють Бюссі, і «хай у нашій глядацькій пам’яті він залишиться живим».

Вбивство зійшло графу де Монсоро з рук, а графиня нікому ні за що не мстилася (тим паче герцогу Анжуйському!) на противагу тому, як описано у третьому романі трилогії – «Сорок п’ять». Подружжя гарно жило, дружина народила графу двох синів та чотири доньки.  Граф де Монсоро відзначений у багатьох битвах, його було поранено, якось потрапив навіть у полон, але дожив до поважного віку 72 років. Граф пережив свою дружину менше, ніж на один рік, яка померла у 1620 році у віці 65 років.

Згадаймо тепер найбільш деморалізованого у А.Дюма герцога Анжуйського. Реальний герцог Анжуйський (Франсуа) ніколи не переслідував графині де Монсоро. Його турбували інші клопоти: він мучився від заздрощів до брата Генріха ІІІ, хотів захопити його трон. Старший брат за це посадив Франсуа під домашній арешт, але той втік із Лувру завдяки допомозі не короля Генріха Наварського (як у романі А.Дюма), а графа де Бюссі, якому герцог дуже «красно віддячив», прирікши на смерть. Врешті решт Генріх ІІІ був змушений приборкати собі брата Франсуа, тому дав йому провінцію Анжу, герцогом якої був раніше сам, і відтоді Франсуа – герцог Алансонський – став називатись герцогом Анжуйським. Він помер молодим у віці 29 років від туберкульозу, проти якого тогочасна медицина не знала засобів лікування.

Король Генріх III – суперечлива постать, як у романі А.Дюма, так в принципі і в екранізації реж. В.Попкова. Я мало знаюся на фільмографії покійного Євгенія Дворжецького, але, на мій погляд, роль Генріха ІІІ – його зірковий час. Акторові вдалося зобразити історичну особистість багатогранною, і мені здається, що Дворжецький творив свій образ не на основі тексту роману А.Дюма, а з історичних хронік. Бо у романі король зображений як якась розбещена, манірна, нерішуча амеба, якою керує блазень Шико. А насправді для Франції Генріх ІІІ був непоганим монархом, хоча і відомий своєю майже «дамською делікатністю», і сережками в кожному вусіJ Реальний портрет короля доповнювався дедалі частішими чутками про гомосексуалізм Генріха ІІІ, може, тому він не залишив по собі нащадків. Але ЧОГО б проти нього не казали, слід віддати належне часу – він родився та зростав тоді, коли у країні саме змінювались монархічні пріоритети, і йому випало на долю дуже багато ворогів й конкурентів у боротьбі за престол. У Вікіпедії можна нарити багато цікавинок про його особисте життя, воєнну та політичну кар’єру – я не хочу повторюватись чи щось бува пропустити, переказуючи. Відзначу тільки два факти, які особливо зацікавили мене.

По-перше, Генріха ІІІ хотіли одружити на королеві Єлизаветі Англійській – так-так, саме на тій, яку зіграла Кейт Бланшетт у фільмі «Єлизавета», тільки там вона зовсім собі нівроку, а в реальності була на 18 років старшою від Генріха ІІІ та на 22 роки – від його брата Франсуа, якому теж її сватали. Про англійську королеву Єлизавету І Тюдор та її сім’ю можна було б написати окремий допис, бо історія надзвичайно цікава і варта уваги: у період її правління Англія стала більш могутньою і процвітаючою державою, література й інші мистецтва переживали епоху розквіту. Та й особисте життя у неї складалося нелегко: її батько Генріх VIII хотів мати сина, а не доньку; коли Єлизаветі було лише два роки, її матір – Анну Болейн – стратили. А подорослішавши, була змушена стратити свою сестру-католичку Марію Стюарт. Але усіх цікавинок тут не переказати. Просто раджу прочитати дві чудові книги Карен Харпер: «Остання із роду Болейн» та «Королева».

По-друге, у короля Генріха ІІІ дійсно був блазень – гасконський дворянин на ім’я Жан-Антуан д’Англере (d’Aangleraye). Шико – професійна кличка, перекладається як «пеньок, уламок зуба». Це мій улюблений персонаж роману. Правда й те, що в дійсності він був близьким другом королю та його радником. Він був єдиним за всю історію блазнем, який безпосередньо брав участь у воєнному та політичному житті та який носив шпагу. До речі, Шико був прекрасним фехтувальником.

Шико начебто хотів звести рахунки із герцогом Майєнським за одержані побої. Після смерті короля Генріха ІІІ він перейшов на службу до наступного короля Франції Генріха IV (Генріха Наварського). Під час одного із походів разом з Генріхом IV Шико взяв у полон графа Анрі де Шаліньї, високопосадового родича герцога Майєнського і зведеного брата королеви Луїзи Лотаринзької де Водемон, удови Генріха ІІІ. При цьому Шико не відняв у полоненого шпагу, а ввів його до Генріха IV зі словами «Я віддаю тобі полоненого, який насправді полонений мій.» (В інших джерелах фраза звучить так: «Дивись, Генріх, ЩО я тобі дарую»). Полонений був ображений і тоном Шико і тим, що його принизила людина нижчого соціального стану, та зі злістю вдарив гасконця ефесом шпаги по голові, від удару якого Шико миттєво помер.

Ось такі реальні історії реальних прототипів персонажів роману «Графиня де Монсоро». Вони настільки захоплюючі, що мої пошуки на цьому не припиняться. Можна ще багато-багато чого почерпнути в нетрях Інтернету, бо кожна особистість із роману – як частина великого пазлу, з якого складається історія Європи XVI століття, охопленої Реформацією.