Едвард де Боно. Серйозне творче мислення.

Про самого Едварда де Боно відомо не так багато, у Вікіпедії сухі біографічні дані: народився, виріс на Мальті, там же закінчив університет, продовжив навчання в Оксфорді, пізніше і викладав у ньому, а також у Кембриджі, Гарварді, Лондоні. Наразі поряд із лекторською та консультаційною практикою багато уваги приділяє діяльності у Наднаціональній організації мислення (Supranational Independent Thinking Organization (SITO)) в Гаазі. Автор майже півсотні книг, які перекладено 35 мовами.

На сьогоднішній день я прочитала тільки одну його книгу «Серйозне творче мислення». В to-read list записала собі ще «Я правий – ви помиляєтесь» і «Шість шляп мислення». Вони є найпопулярнішими у цього автора. Книга, яку я прочитала, є, на мій погляд, вступною, проливає світло на концепцію в цілому, а вже дві інші, які я назвала вище, носять більш прикладний характер.

Прочитавши книгу «Серйозне творче мислення», хочу сказати наступне. Як медик і як психолог Едвард де Боно дійсно реалізувався, бо-ж інакше ми б не читали його книг про методи латерального мислення, нестандартного підходу до вирішення задач. Цей термін lateral thinking, який описує цілу наукову концепцію, він же і запропонував у 1960-х роках. За це йому моя подяка та за систематизацію підходів до творчості як таких, зокрема прийомів креативної роботи в групах. Але обмовлюся, що книга дуже нудна, і попри те, що автор наводить багато прикладів із життя, бізнесу, у ній багато «води».

По-перше, автор часто повторюється. До речі, в одному із відгуків про цю книгу я наштовхнулась на цікаву цитату Джорджа Бернарда Шоу про таку літературу:

«Я почав [читати] її, з великим задоволенням прочитав сторінок тридцять і тоді раптом зрозумів, що в цьому дусі автор може продовжувати до нескінченності, й нема тої сили, яка б йому завадила.»

Про цю книгу це точна істина! Тобто всі цікаві ідеї можна було б викласти більш лаконічно, доступно.

По-друге, де Боно постійно себе нахвалює, що він розробив та систематизував те, інше, і швидше за все, що так воно і є. Просто для мене такі поняття, як фокусування, метод альтернатив, метод провокаційних ідей, … існували завжди, бо ми застосовували їх усюди – і в навчанні, і в роботі. Але цінність концепції латерального мислення від того для мене не менша, тільки інформацію можна донести до аудиторії більш схематично, а не ускладнювати прості істини. Мене можуть засуджувати за такий відгук про книгу одного із «гуру менеджменту», але, погодьтесь, що мірила віртуальній темі такій, як методи творчості, не існує. Ми можемо їх приймати, можемо ставитись зі скептицизмом, можемо заперечувати, однак виміряти об’єктивність того чи іншого методу креативності нам не вдасться. Як сказав Каміль із моєї улюбленої комедії «Про що говорять чоловіки»: «Как-то он неконцептуально 100-метровку пробежал!». Так і в серйозному творчому мисленні: ми не зможемо оцінити ефективність того чи іншого інструменту, прийому, техніки творчого процесу, бо одним його результат, можливо, сподобається, а іншим – категорично ні. Для прикладу наведу критику творчості Зураба Церетелі, якому докоряють у порушенні стилістичної єдності Москви, конвеєрності у створенні власних витворів. Але ж водночас багатьом його монументи подобаються. Мені, зокрема, до вподоби його оформлення готелю «Ялта-Інтурист» на основі сюжетів кримських легенд; моя ж близька знайома вважає готель рудиментом Совка і ніякої художньої цінності в його декорі не вбачає.

І насамкінець слушно все-таки сказати про «плюси» книги. Вона дійсно може поповнити Ваш арсенал творчих підходів (мені особливо сподобався метод шести шляп мислення), цікавих виробничих та конструкторських історій. Книга особливо потрібна для топ-менеджерів-стратегів, а також фахівців, яким постійно доводиться креативити у групах, і це стосується не тільки рекламщиків, інженерів-конструкторів, а будь-якої розумової роботи в будь-яких сферах діяльності (вирішення складної робочої ситуації, втілення трансформацій у бізнес-процес тощо).

The London Coffee Festival 2016 з чайними нотками від Джейн Остен

У моїй стрічці новин у Фейсбуці промайнули геодані з Лондона одночасно декількох моїх друзів, які наразі там перебувають: хто по роботі, хто із туристичним візитом, а хто взагалі переїхав туди на постійно. Отож, звертаю увагу, що там для Вас є одна ароматна MUST VISIT POINT OF INTEREST.

Учора з’явилось оголошення, що у британській столиці з 7 по 10 квітня відбудеться щорічний фестиваль кави, який збирає її шанувальників із різних куточків світу. Він проходитиме у столичному центрі Old Truman Brewery на Бріт-Лейн. У програмі фестивалю дегустації, майстер-класи від кращих бариста, а також продаж кави й смаколиків до неї від відомих виробників Великобританії. Детальніше див. на сайті фестивалю.

І незважаючи на те, що Великобританія в першу чергу всесвітньо відома своїми чайними сортами та традиціями чаєпиття, хоча б, наприклад, five o’clock tea (вже не кажучи про Веджвудську порцеляну), я думаю, що британці просто не могли залишитись осторонь кола шанувальників кави, ні з економічної точки зору (ROE середньостатистичного coffee shop в UK варіюється в межах 28-47%), ні з точки зору класичного британця-гедоніста (бо це ж смачно, та й чай не завжди хочеться пити).

До речі, щодо чаю. Я відношу себе більше до «чайних людей»J, хоча раз на день п’ю каву. Все ж таки, на мій погляд, обидва напої – це не просто напої для тамування спраги. Це щось більше, це спілкування, тому що споживати їх наодинці не так смачно, як у приємному товаристві, погодьтесь.

Колись саме з причини своєї любові до чаю, а також до Джейн Остен, я прочитала книгу Кім Уілсон «Чай з Джейн Остен». У ній наведено дуже багато фактів з британської історії чаю, класової нерівності у споживанні цього напою (от один із фактів: бідняки купували заварку, яка була вже раніше використана, а потім висушена і заново упакована), розказано про його елітні сорти, традиції заварювання, а також рецепти приготування смаколиків до чаю. Ну, і звісно ж, книга містить багато відомостей про життя Джейн Остен, її сім’ї, знайомих, з яких вона взяла кілька образів для своїх чудових творів. Рекомендую і Вам поринути у цю ароматну подорож до старої доброї Англії.

Організатори ж Фестивалю кави у Лондоні пообіцяли сюрпризи і для шанувальників чаю. Так що усім, хто наразі у Лондоні, бажаю гарно провести час за улюбленими напоями, придбати додому щось смачненьке (бо ж один із девізів Фестивалю «Nobody likes to go home empty handed»), а я тим часом піду заварю собі чашечку гарячого ароматного Earl Grey…

The Great Gatsby Ballet - більше, ніж балет!

Учора була в Палаці «Україна» на хореографічному шоу «The Great Gatsby Ballet». І, як заявлено на веб-сторінках проекту та афіші Палацу, «це більше, ніж балет!».

Як Ви вже зрозуміли з назви шоу, це за мотивами роману Френсіса Скотта Фіцджеральда «Великий Гетсбі». Його світова прем’єра відбулась у жовтні 2014 року в Києві та мала такий успіх, що 4 квітня 2016 року Київ мав можливість знову приймати у себе цю унікальну постановку. Чим вона унікальна? Бо у ній є все, що справляє враження як на глядача простого, так і спокушеного: балет, шикарна музика із натяком на 20ті роки минулого століття, кіно у вигляді сповільненого відео на тлі балету.

Тож по черзі.

По-перше, балет: це і класичний балет, і сучасний танець. Головну роль у «The Great Gatsby Ballet» виконує український танцівник, єдиний у світі володар чотирьох Гран-прі провідних балетних конкурсів – Денис Матвієнко. Артур Гаспар (виконавець ролі Тома Бьюкенена) – соліст епатажного всесвітньо відомого танцювального гурту Kazaky. А хореограф Дуайт Роден співпрацює з цирком Дю Солей, ставить шоу для Принца, U2 та Ленні Кравіца, танцювальні сцени для голлівудських кінострічок. Творчий склад, географія постановок, у яких задіяні танцівники, багатожанровість їх репертуару – усе вражає. І хоч я не є спокушеним поціновувачем балету (мабуть, за все життя була на трьох постановках, і ті – класичні), можу поділитись враженнями тільки на рівні «сподобалось/не сподобалось». Сподобалось! Я навіть у якийсь момент уявила, що дивлюсь це дійство на Бродвеї.

По-друге, музика: ніколи б не припустила навіть, якби не прочитала на афіші, що композитором проекту є Константин Меладзе (пишу ім’я саме так, бо, даруйте, не можу збагнути, куди в його українському варіанті «ділась» літера «Н», адже ж воно походить від лат. Constans («постійний», «стійкий»)). Звукове оформлення різнопланове, емоційне, напружене. А в одному місці постановки воно майже відсутнє: у Великому залі Палацу в режимі крещендо звучали удари, і хоч не знаю, яким музичним інструментом вони досягаються – я ж-бо не музикант, але сприйняла їх наче таку собі творчу інтерпретацію ритмів серця. Це, власне, є тими різкими дисонансами, які з’явилися в американській музиці початку ХХ століття. І уявіть собі, щоб під це! «музичне» оформлення танцівникам довелось виконувати свої па. Під час цієї фактично «німої» сцени глядацький зал завмер, тому що вона виглядала і по-новаторськи, і водночас незвично, тому кожен – в силу своєї уяви – або прийняв цей авторський спец. ефект, або просто поіронізував (мені зі спини донеслось кілька жартів з цього приводу). А ще мені дуже сподобалося жіноче вокальне соло на початку та в кінці першої дії. І хоч то була фонограма (так, принаймні, було написано на афіші), але голос пронизливий, оксамитовий, зрілий, розкотистий, чимсь мені схожий на Ніно Катамадзе, хоча це, звісно, не вона. Власне, К.Меладзе мене «розчарував» … в хорошому значенні :-): я ж-бо вважала його попсовим композитором, а тут таке музичне відкриття для мене.

По-третє, кіно. Як я вже згадала вище, на тлі усього балетного шоу постійно йшов відповідний кожній сцені відеоряд. Він був у режимі сепія, кадри сповільнені, і це не уривки з якогось фільму, а це абстрактні відео-картини в стилі модерн, на тлі яких розгортаються події роману Френсіса Скотта Фіцджеральда «Великий Гетсбі». Якщо не знати твору, то, повірте, хореографічне шоу, навіть з цим відеорядом, не допоможе детально розібратися у сюжеті, і глядач зрештою бачить три вбивства (Міртл Уїлсон, Гетсбі та ревнивого чоловіка Міртл – Джорджа) на підґрунті кохання та ревнощів. Але слід віддати належне, що за допомогою танцю, музики, відеоефектів Ви, принаймні, зрозумієте настрій тієї чи іншої сцени – це так само, як слухати пісні про любов іноземною мовою, якою не володієте: Ви все одно – через силу емоцій виконавця – відчуєте ноту щасливу чи сумну, вірну чи зрадливу, самовіддану чи примхливу…

Але осад на душі після завершення хореографічного шоу практично такий самий, як і після прочитання роману: допоки в світі будуть існувати марнославство, заздрощі, підступність, зрада, доти люди будуть грішити, зашкоджуючи при цьому, в першу чергу, іншим людям, а вже потім (роздумую суто по-філософськи) – собі…записуючи недобрі вчинки до карми.