Міжнародний день чаю

Сьогодні відзначається Міжнародний день чаю. Я як його справжній поціновувач дуже люблю все, що з ним пов’язано. Вивчати сорти чаю, смакувати їх, купувати чайні сервізи, заварні чайники чи просто великі чайні чашки – це надзвичайне моє жіноче задоволення, коли знаю, як до нас у сім’ю потрапили конкретні чайні «скарби».

Колись (на початку нульових) в Італійському дворику у Львові нас почастували зеленим чаєм у квіткових бутонах, відтоді мені мріялося такий придбати додому. І думка незабаром матеріалізувалася – брат привіз пару мішків (мішечками це важко назвати:-) із Китаю. Я досі бережу вдома кілька бутонів того чаю.

Коли влаштувалась в Банк Форум, одна моя начальниця «присадила» мене на зелений чай саусеп, але придбаний не деінде, а конкретно у Дніпрі – там, на наш смак, він найсмачніший. І ми удвох стали регулярно його замовляти через нашу колишню Дніпропетровську філію. Інша моя начальниця «познайомила» із оолонгом (або молочним улуном), який по мірках моєї тодішньої зарплати здавався на вагу золота, але новою чайною пристрастю вже не могла поступитися і купувала його час від часу як своєрідну винагороду:-)

З юності люблю чай з бергамотом (Earl Grey), в який моя хресна привчила домішувати насушеної з літа липи. Запевняю, що якщо вгадати з пропорцією просто чорного чаю, чаю з бергамотом і цвіту липи, то це бурштинове диво Вам обов’язково сподобається, навіть якщо досі до бергамоту ставились негативно. Липа підкреслює легкі ноти його смаку, аромату та кольору.

Ще в школі вчитель іспанської порадив пити «té sin azúcar» (чай без цукру), щоб відчувати смак напою, а не цукру. Тоді, пам’ятаю, прийшла додому після його заняття, заварила чашку чаю і вмолотила з ним, з незвички, аж півцукерниці «Бабусиних казок» і «Корівки» :-) Це, називалося, не цукрила чай:-) Але відтоді, з восьмого класу, надаю перевагу тільки чаю без цукру, і чесно, вже не заїдаю його цукерками:-) Ну, хіба що одну-дві (і то рідко) для підвищення «гормонів радості».

А посуд!.. Це ж можна скласти цілу оду чайному домашньому посуду. Всім важким (обов’язково важким) чашкам і бажано великим за об’ємом!!! Саме з таких прийнято пити чай у нашій сім’ї. На жаль, поки ми живемо на службовій квартирі у Лозанні, увесь столовий сервіз тут не наш (наш я вже розберу в новій постійній оселі, коли ми її орендуємо), і самі знаєте, який той типовий білий готельно-офісний посуд знеособлений, без свого тепла, та ще, гірш за все, маломірний – чаєм із однієї такої чашки я тут не напиваюсь. Тому після першого тижня «чайних тортур» у Лозанні під час прогулянки на Place Saint-François спокусилась на новорічну travel mug (чи назвімо її mug-to-go) у Starbucks. Але однієї великої чашки у сім’ї виявилось замало:-), і чоловікові придбали велику (десь на 600 мл) сувенірну чашку з визначними місцями Парижу, коли нещодавно туди їздили.

Люблю пригощати гостей чаєм із нашої весільної порцеляни з квітчастим орнаментом. А на щодень частуємось із чеського сервізу «Гуси». Протягом дня ми п’ємо чай кілька разів, і зранку це може бути в «Гусах», а до вечора я зміню ще кілька різних чашок – під настрій, залежно від погоди та пори року. До речі, зима – моя улюблена чайна пора. Мабуть, тому що чаю тоді споживається більше:-) За вікном холодно, і він так гарно зігріває руки й душу, навіть якщо ти йдеш по вулиці, а у тебе в руці та сама travel mug. 5 o’clock tea на вихідних у нас може необов’язково початись за годинником, буває й раніше, і розтягнутись аж до вечері:-) Головне – щоб було, про що поговорити, бо чай – це «дружній» напій, ним приємно насолоджуватись поряд із близькими та друзями.

До речі, наші швейцарські «чайні тортури» не обмежились тільки маленьким розміром чашок. Я довго та марно шукала у супермаркетах заварний чай – він продається тут тільки у пакетиках, які я жартома називаю «утоплєннічкамі». Але що мала робити, якщо іншого доступного чаю нема. А весь пакетований, вгадайте, переважно якої марки? Правильно, Lipton. У бік цього чаю я вже багато років не дивилась, ні простого чорного, ні зеленого, ні з добавками. Ще є кілька місцевих «Премій» та «Повних чаш»:-), ну, тобто чаї швейцарських мережевих торгових марок супермаркетів та гіпермаркетів. І ось тільки нещодавно я знайшла заварний чай. Він тут продається у tea rooms, які загалом схожі на львівські кав’ярні, де можна і упаковку улюбленого напою придбати, і шоколад ручної роботи вибрати (звісно ж, швейцарський), або просто почастуватись гарячими напоями з десертом у самій tea room. Це наразі таке моє маленьке чайне відкриття у Лозанні:-)

Вітаю усіх із Міжнародним днем чаю! Хай гарно смакує саме Ваш, найулюбленіший! І пийте його обов’язково із найкращого в домі посуду!

Франк Анна. Сховище. Щоденник у листах.

Цю книгу я на днях прочитала за рекомендацією сайту adme.ru. Знала, на що іду, тому що пару років тому переглянула її екранізацію режисера Джона Джонса, і розумію, що такі біографічні твори люди просто зобов’язані читати, пам’ятати, щоб не забувати про страхіття справжнього фашизму, не допускати прояву будь-яких видів національної нетерпимості та ксенофобії.

У цьому дописі називатиму книгу просто «Щоденником». Писати якусь анотацію змісту недоцільно: хто читав, і так знає, про що йдеться, а хто не читав, здогадується, про що може йти мова, адже тема не нова: в історичних хроніках періоду Другої світової війни часто згадують про підлітка Анну Франк, яка почала вести щоденник за 25 місяців до своєї загибелі у німецькому концтаборі Берґен-Бельзен, і котрий після її смерті опублікував батько Отто Франк.

«Щоденник» належить, на мій погляд, до тієї категорії літератури, яка не може подобатись чи не подобатись. І її дійові особи не заслуговують навіть на натяк осуду, якщо чинили не так, як би ми вважали належним у певних обставинах. Тому що ми, слава Богу, не були і не знаходимось на місці Франків та їхніх сусідів, ізольованих від нормальних умов життя, щодня під загрозою бомбардування або викриття їхнього сховища. До того ж слід усвідомлювати, що «Щоденник» написала дівчинка-підліток, з мінливим настроєм, постійно змінюваним світоглядом, крізь призму своїх відносин «батьки-діти» (непростих переважно з мамою), але водночас яка має переховуватись від нацистів і боротись за своє виживання.

Сам «Щоденник» не викликає жаху. Це описані будні у сховищі: коли прокинулись його мешканці, що мали поїсти на день, чим займались, як вдягались, як святкували дні народження та інші свята, звідки одержували провізію, побутові конфлікти між мешканцями сховища; і звісно ж, у «Щоденнику» дівчинки-підлітка не лишились поза увагою її трепетні хвилювання від першого поцілунку, її емоційне та фізичне дорослішання. Жах і сльози огорнули мене тільки після останнього запису Анни у «Щоденнику», бо рядком вище вона ще щось планувала на день наступний, а далі вже йде фраза: «Тут закінчується щоденник Анни».

Коли читала усе це, задумувалась, що подібні щоденники могли писати й інші люди, які змушені були переховуватись від нацистської каральної системи, але просто за збігом обставин саме дівчачий щоденник Анни Франк був збережений, згодом опублікований та став всесвітньо відомим. Це уривок короткої історії одного короткого життя (думаю, тавтологія тут виправдана, бо дівчинці у 15 років судилось померти). А таких загублених у воєнні часи душ були мільйони, просто не про всіх ми дізнаємося, не всі вели щоденники та й не багато документальних біографічних записів опубліковано. Однак, це не привід для критики «Щоденника» як такого (мовляв, чому опубліковано саме її записи, а не когось іншого?), і не потрібно шукати письменницький талант в Анні Франк (хіба у всіх, хто веде собі щоденник, він має бути?), і до істини ніхто не дістанеться, чи «Щоденник», бува, не містифікація (критичну статтю на цю тему все одно раджу прочитати), адже навіть якщо припустити, що записам дівчинки було надано комерційної форми (тобто над текстом «попрацювали» професіонали), суті нацистської машини смерті це не змінює. Хіба чисельності загиблих у німецьких концтаборах смерті замало, чи самого факту знищення людей недостатньо для визнання Голокосту як однієї із трагедій Другої світової війни??? Нехай навіть Анна Франк – це просто одна людина із мільйонів загиблих, а достовірність її записів постійно піддається сумніву (чи взагалі ВОНА їх зробила? чи написала саме так, а не інакше? і т.д.), то все одно вона є жертвою режиму нацистського антисемітизму, і євреї мають право вважати її мученицею – є розповіді інших в’язнів, які у концтаборі знали Анну та її сім’ю, це з їхніх слів читач «Щоденника» дізнається, через які тортури проходили усі, хто потрапляв до табору смерті, яку пекельну працю там виконували, як голодували, мерзли, хворіли, помирали… і були поховані без імен та дат… і здебільшого без належних кожній конфесії богослужінь…

У кожного народу у Другій світовій війні були свої жертви: 6 млн. життів євреїв та циган забрав Голокост; громадян тодішньої Радянської України, за різними оцінками, загинуло від 5 млн. до 7 млн. Ми маємо пам’ятати про такі цифри, тому що Світ постійно ходить на межі війни й миру, і все від того, що хтось вважає себе кращим від іншого, а тому претендує на додаткові ресурси та привілейовані права у міжнародному порядку. Щоб шальки терезів ніколи не переважували у сторону війни, нам потрібно бути більш терпимими, толерантними до інших людей, які за будь-якою ознакою від нас відрізняються, і чесними самим із собою, завжди пам’ятаючи, до яких жахливих наслідків може привести будь-який прояв зверхності одного народу над іншим.

«Она была в Париже…»

Саме цими словами Володимира Висоцького, адресованими актрисі Ларисі Лужиній (так, саме їй, а не Марині Владі, як часто прийнято вважати), мені хотілося б назвати свій допис про минулі вихідні у Франції. А почалося все у п’ятницю банально побутово: нам треба було закупити продуктів на тиждень і так, щоб урізноманітнити нашу продуктову корзину та ще й з гарною економією порівняно зі Швейцарією. У нашому розпорядженні тільки два вихідних, тому ми планували спершу поїхати у французький Ліон, а вже там на місці зорієнтуватись, їхати далі чи ні – на південь до Лазурного берега, наприклад, у Марсель, де є великий вибір морепродуктів. У суботу я прокинулася раніше будильника – мабуть, від «чумайданного» настрою перед поїздкою, одразу заходилася готувати сніданок за розширеним grand-меню, бо в той день ми ще мали українських гостей. І тут до кухні заходить чоловік і каже: «Ми їдемо у Париж!». Мені ледь дар мови не відібрало. Я йому одразу: «Це ж моя мрія! Я не можу поїхати туди ось так: непідготовленою, без продуманого маршруту, і тим паче, мої «непутёвые заметки», які я час від часу робила про Париж, ще не приїхали з багажем (такі нотатки я зазвичай роблю із книг та фільмів, де герої розповідають про свої улюблені місця, які варто відвідати, тобто такі, яких переважно не зустріти у туристичних гідах). Діма вгамував мої хвилювання і переконав: «Їхати треба обов’язково. «Хліба» цього разу ми купимо у сусідньому супермаркеті, а за «видовищами» треба в Париж. Місто таке велике, що за одну поїздку не подивишся все одно. Їдемо у розвідку боєм.» Дуже правильний тактичний хід, - скажу я Вам:-)

Виїхали ми на авто, яке чоловікові видали на перший адаптаційний у Швейцарії місяць. Маршрут наш лежав (за орієнтуванням Google Maps) через дві сотні з гаком кілометрів населених пунктів (сіл, селищ, містечок) – спершу швейцарських, а потім французьких, і триста з хвостиком кілометрів по автомагістралях А39 (платній), А36 (безкоштовній), А6 (платній); від пункту А в пункт В ми проїхали 562 км. З картою платних доріг Франції попередньо ознайомились тут. Підбиваючи підсумок за проїзд в обидві сторони, підрахували, що ми сплатили французам десь 50 євро податку.

Ви, певно, здогадалися, що з країнознавчої точки зору нам все-таки цікавіше було проїжджати через населені пункти, хоч це значно повільніше (в основному 50 км/год, і 30 км/год, якщо стоїть відповідний знак). По дорозі у Францію ці містечка ми оглянули у світлу пору дня, а на зворотній дорозі вони вже були оповиті гірською димкою та вечірніми сутінками, трохи припорошені снігом, прикрашені новорічними гірляндами, а ще з моєю фантазією – так вони виглядали ще більш романтично та казково. Всю дорогу вдень ми з чоловіком сперечалися відносно тамтешньої пасторальної архітектури:  він казав, що французькі будинки неохайні, виглядають простакувато, на них лише одна штукатурка, яка або недбало або вже давно пофарбована. Він побачив французьке село (я не кажу про Прованс – ми ще у ньому не побували) надто скромним, без сучасних котеджів та «вишневих садків коло хати». Сказав, що не зміг би в такому жити. В цьому я його розумію, бо побути гостем у місцевих мадам і мсьє – це одна справа, а, приміром, залишитись тут назавжди я б теж не змогла – маю міську натуру:-) Проте мені їхня аскетично-старовинна архітектура сподобалася, хоча менше від баварської. Отож, вирішувати кожному на свій смак.

Викладаю кілька фото сіл та містечок, в яких ми з дороги вгледіли монументальні будівлі, заради яких можна приїхати на окремі екскурсії.

Швейцарський Валлорб. Знаходиться на самому кордоні Швейцарії й Франції. Проїзд митниці зайняв аж 5 секунд! (Не зрівняти з українськими митницями, які я коли-небудь перетинала на автомобілі…)

На фото вище Ви, напевно, звернули увагу на шпиль тамтешнього храму. Це протестантська церква, історія якої сягає 1712 року.

Це містечко варте того, щоб ми окремо (а не транзитом) навідались саме сюди – для ознайомлення з його географією, історією та культурними пам’ятками.

Тут є печери, підземна річка, водоспади, унікальна колекція мінералів.

У Старому місті Валлорб у колишній будівлі міської кузні знаходиться Музей заліза та залізничних доріг.

Міжнародний вокзал Валлорба належить до Швейцарських пам’яток національного значення.

У тамтешніх горах Юра у 1939-45 рр. знаходився невидимий оку форт Пре-Жиро, у якому наразі відтворено історичну обстановку, що була під час Другої світової війни.

Далі – французька комуна Жунь, яка розташована у регіоні Франш-Конте (колишньому Графстві Бургундії). Цей регіон славиться своїми сирами та юрськими виноградниками, які дають найкраще у Франції «солом’яне» та «жовте» вино. Із пам’яток комуни Жунь з дороги побачили каплицю Святого Мауріція (ХІІ ст.), що містить каролінгську крипту.

Але помандрувати треба все-таки у глиб Франш-Конте, поближче до його природніх красот: каскадів на річці Еріссон, джерела річки Лу, яке б’є водоспадом прямо зі скелі, прекрасного водоспаду Ду, регіонального природного парку Верхня Юра та безлічі печер і гротів.

На території Франш-Конте знаходяться також крупні оборонні споруди, в т.ч. укріплення Вобана, внесені у список всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Фортеця Безансона – одне з найкрасивіших укріплень роботи військового інженера Вобана. Також в ЮНЕСКО включена королівська солеварня в Арк-е-Сенан і соляне родовище біля Сален-ле-Бен. Бельфорський лев, який прикрашає фортецю, - один із символів цього регіону.

Мене особисто дуже вразив ландшафт комуни Поліньї, яка розташована немовби в обіймах гір. Уся дорога через неї лежить між автентичними будиночками з дерев’яними віконницями, а за ними по обидва боки гори-гори-гори. З дороги добре проглядається скеля, на якій стоїть величний хрест.

У стародавні часи в околицях Поліньї проживало кельтське плем’я секванів. Потім там облаштувались римляни.  Вперше назва міста з’являється у трактаті про розподіл Лотарингії у 870 році, коли Поліньї перейшов під владу Людовіка Германського. У період правління французького короля Карла V Поліньї увійшов до складу Бургундського графства, потім – став підкорятися австрійському королівському дому, а нарешті – Іспанії. Лише після низки кровопролитних війн Поліньї остаточно було приєднано до Франції у 1674 році.

Найдревнішою пам’яткою Поліньї є церква Богоматері (église Notre-Dame de Mouthier le Vieillard), яка розташована на одній з міських площ, тому з дороги ми її не бачили. Зате дуже монументально перед нами постала колегіальна церква Святого Іпполіта (collégiale Saint-Hippolyte). Поряд із нею відчувається подих шести віків – рівно стільки, скільки налічує її власна історія. Вона була побудована менше, ніж за 50 років на кошти впливового буржуа Жана Шузá, який входив до Великої ради Бургундії. У церкві зібрана найбільша у Франш-Конте колекція статуй бургундської школи XV століття.

У Поліньї розташований також колишній монастир урсулінок (couvent des Ursulines), заснований ще на початку XVII ст. як навчальний заклад для дівчат.

В епоху Середньовіччя в Поліньї існував замок Грімон (château de Grimont) (з лат. «грінейська скеля»), який було зведено на місці античного храму Апполона Грінейського, що височів на скелястому уступі. У 1481 році Людовік ХІ почав будівництво нових фортифікаційних укріплень для захисту Поліньї. До теперішнього часу збереглися декілька фрагментів фортечного муру, а також вежі (Tour de la Sergenterie).

Крім історичних пам’яток, Поліньї відомий тим, що у 1862 році у місті було знайдено першого у Франції платеозавра, який є найдревнішим із відомих на сьогодні динозаврів, що існували на території країни.

Власне кажучи, таку детальну туристичну довідку можна навести про більшість із населених пунктів, які ми проїжджали по дорозі до Парижу, адже це все – історичні області Бургундії та Франш-Конте. Що ж стосується регіону Іль-де-Франс, в якому розташований Париж, то ми побачили його на швидкості 130-140 км/год (130 км/год – обмеження на автомагістралях + 10 км speed tolerance), і жодних населених пунктів поблизу не було. Зате на цьому відрізку маршруту ми проїжджали повз кілька десятків вітрових електростанцій. Це видовище вражаюче! Масштаби вітряків не передати словами. Їх просто треба бачити на власні очі. Коли таке бачиш, то мимоволі згадуєш сюжет «Війни світів» Герберта Уеллса.

На під’їзді до Парижу ми забронювали номер в одному з готелів Novotel (4*), і виявилось, що до нього не так далеко їхати від східної околиці міста. Хоча з вигляду він виглядав сучасно і дуже пристойно, ми все ж таки вирішили пошукати готель ближче до центру Парижу. Ми там же біля Novotel зняли бронь онлайн та забронювали номер у готелі Best Western NouvelOrléans Montparnasse (4*), який розташований недалеко від вокзалу Монпарнас. Чесно кажучи, на ділі йому не присвоїш чотири зірочки, ну, від сили три (з натяжкою). На фото в booking.com та tripadvisor.com все виглядає добре, рейтинги користувачів хороші, але, даруйте, червоні стіни у номерах і чорні матерчаті стіни у коридорах не справляють затишної атмосфери для мешканців готелю. На додачу: декоративні покривала й подушки у нашому номері не виглядали «свіжими». Рулон паперу був початий. Сніданок скромний: тости, круасан, сир камамбер та плавлений сирочок, нарізка якихось шинок, два види варення, мед, вершкове масло, чай, кава. Але це все побутові дрібниці, бо ми ж зупинились у готелі всього на одну ніч, і приїхали у Париж тільки за приємними враженнями. Згадаю ще один цікавий момент: під час нашого поселення в готель на рецепції усіх гостей зустрічав дуже непривітний менеджер (мавританського походження), який слабо говорив англійською, а на запитання гостей завжди відповідав ствердно «Yes», та коли доходила суть до діла, виявлялось, що все – інакше і відповідь зовсім не може бути «Yes»:-) Тому, як Ви собі можете уявити, під час поселення утворилась навіть якась тяганина й черга. Наступного ранку я трохи затрималась на сніданку, а мої хлопці одразу пішли на рецепцію здавати ключа від номера. (У цьому місці зроблю примітку: за нашою з чоловіком домовленістю, я із сином спілкуюся українською, а він – російською). Поки мій чоловік «штокав» із сином, новий менеджер готелю, який вранці заступив на зміну, оформляв йому рахунок за ночівлю і особливої уваги до моїх хлопців не проявляв. За хвилю до них приєдналася я, одразу ж насолодилась красивою англійською вимовою (навіть трохи з британським акцентом) нового менеджера рецепції, і в думках пораділа за французів, що все-таки можуть! [говорити англійською], якщо хочуть, і незабаром звернулась до свого чоловіка із якимось проханням. Ми перекинулись парою фраз українською мовою, і тут менеджер рецепції аж розцвів і запитує: «Так Ви з України?». – «Так.» - «Так я теж! Як же приємно почути рідну мову від своїх співвітчизників!» Ну, а далі можете собі уявити усю ту люб’язність та привітність нашого земляка, який зустрів своїх у далекій Франції. Нам було приємно також, і ми залишали готель із кращим настроєм, ніж коли у ньому поселялись. А тепер порівняйте людську та ділову поведінку усього такого соціально захищеного афро-француза і нашого українця. Я б навіть спеціально такої історії не вигадала – життя підкидає надзвичайно цікаві та контрастні приклади.

Переповідати наш маршрут у Парижі не буду. Про всі туристичні тропи дуже гарно описано і без моєї участі. (Є, до речі, хороші сайти ohfrance.ru та paris10.ru, на яких туристам дають багато актуальної інформації про Францію та Париж відповідно, а ще крута підбірка 66 порад від Harper's Bazaar, чим зайнятись у Парижі). Крім того, наш візит був недовгим, переважно пішим (та ще й з дитиною у колясці), зосереджений у прилеглих кварталах в околі нашого готелю, із визначних місць відвідали тільки Ейфелеву вежу, підіймались на самий верхній її поверх Sommet. Відчувалось, що там вежу трохи «похитує», але я до цього нечутлива, розумію, що так має бути, тому й страху нема. Про квитки на вежу, як Ви розумієте, ми завчасно не подбали, а коли в Сб зазирнули на її офіційний сайт, придбати їх онлайн можна було аж на лютий 2017 р. Нам пощастило, що на початку грудня не так багато охочих поморозити собі щічки на горі Ейфелевої вежі, тому ми просто стали в чергу в касі і десь за півгодини вже підіймались ліфтом на Sommet. Викладаю кілька фото з Ейфелевої вежі та біля неї.

  A tout a l'heure, Paris!  І до нових зустрічей у Франції, мої любі!