Цю книгу я на днях прочитала за рекомендацією сайту adme.ru. Знала, на що іду, тому що пару років тому переглянула її екранізацію режисера Джона Джонса, і розумію, що такі біографічні твори люди просто зобов’язані читати, пам’ятати, щоб не забувати про страхіття справжнього фашизму, не допускати прояву будь-яких видів національної нетерпимості та ксенофобії.
У цьому дописі називатиму книгу просто «Щоденником». Писати якусь анотацію змісту недоцільно: хто читав, і так знає, про що йдеться, а хто не читав, здогадується, про що може йти мова, адже тема не нова: в історичних хроніках періоду Другої світової війни часто згадують про підлітка Анну Франк, яка почала вести щоденник за 25 місяців до своєї загибелі у німецькому концтаборі Берґен-Бельзен, і котрий після її смерті опублікував батько Отто Франк.
«Щоденник» належить, на мій погляд, до тієї категорії літератури, яка не може подобатись чи не подобатись. І її дійові особи не заслуговують навіть на натяк осуду, якщо чинили не так, як би ми вважали належним у певних обставинах. Тому що ми, слава Богу, не були і не знаходимось на місці Франків та їхніх сусідів, ізольованих від нормальних умов життя, щодня під загрозою бомбардування або викриття їхнього сховища. До того ж слід усвідомлювати, що «Щоденник» написала дівчинка-підліток, з мінливим настроєм, постійно змінюваним світоглядом, крізь призму своїх відносин «батьки-діти» (непростих переважно з мамою), але водночас яка має переховуватись від нацистів і боротись за своє виживання.
Сам «Щоденник» не викликає жаху. Це описані будні у сховищі: коли прокинулись його мешканці, що мали поїсти на день, чим займались, як вдягались, як святкували дні народження та інші свята, звідки одержували провізію, побутові конфлікти між мешканцями сховища; і звісно ж, у «Щоденнику» дівчинки-підлітка не лишились поза увагою її трепетні хвилювання від першого поцілунку, її емоційне та фізичне дорослішання. Жах і сльози огорнули мене тільки після останнього запису Анни у «Щоденнику», бо рядком вище вона ще щось планувала на день наступний, а далі вже йде фраза: «Тут закінчується щоденник Анни».
Коли читала усе це, задумувалась, що подібні щоденники могли писати й інші люди, які змушені були переховуватись від нацистської каральної системи, але просто за збігом обставин саме дівчачий щоденник Анни Франк був збережений, згодом опублікований та став всесвітньо відомим. Це уривок короткої історії одного короткого життя (думаю, тавтологія тут виправдана, бо дівчинці у 15 років судилось померти). А таких загублених у воєнні часи душ були мільйони, просто не про всіх ми дізнаємося, не всі вели щоденники та й не багато документальних біографічних записів опубліковано. Однак, це не привід для критики «Щоденника» як такого (мовляв, чому опубліковано саме її записи, а не когось іншого?), і не потрібно шукати письменницький талант в Анні Франк (хіба у всіх, хто веде собі щоденник, він має бути?), і до істини ніхто не дістанеться, чи «Щоденник», бува, не містифікація (критичну статтю на цю тему все одно раджу прочитати), адже навіть якщо припустити, що записам дівчинки було надано комерційної форми (тобто над текстом «попрацювали» професіонали), суті нацистської машини смерті це не змінює. Хіба чисельності загиблих у німецьких концтаборах смерті замало, чи самого факту знищення людей недостатньо для визнання Голокосту як однієї із трагедій Другої світової війни??? Нехай навіть Анна Франк – це просто одна людина із мільйонів загиблих, а достовірність її записів постійно піддається сумніву (чи взагалі ВОНА їх зробила? чи написала саме так, а не інакше? і т.д.), то все одно вона є жертвою режиму нацистського антисемітизму, і євреї мають право вважати її мученицею – є розповіді інших в’язнів, які у концтаборі знали Анну та її сім’ю, це з їхніх слів читач «Щоденника» дізнається, через які тортури проходили усі, хто потрапляв до табору смерті, яку пекельну працю там виконували, як голодували, мерзли, хворіли, помирали… і були поховані без імен та дат… і здебільшого без належних кожній конфесії богослужінь…
У кожного народу у Другій світовій війні були свої жертви: 6 млн. життів євреїв та циган забрав Голокост; громадян тодішньої Радянської України, за різними оцінками, загинуло від 5 млн. до 7 млн. Ми маємо пам’ятати про такі цифри, тому що Світ постійно ходить на межі війни й миру, і все від того, що хтось вважає себе кращим від іншого, а тому претендує на додаткові ресурси та привілейовані права у міжнародному порядку. Щоб шальки терезів ніколи не переважували у сторону війни, нам потрібно бути більш терпимими, толерантними до інших людей, які за будь-якою ознакою від нас відрізняються, і чесними самим із собою, завжди пам’ятаючи, до яких жахливих наслідків може привести будь-який прояв зверхності одного народу над іншим.
Немає коментарів:
Дописати коментар