«Фламандська дошка». Артуро Перес-Реверте

Цю книгу мені порадила людина, до літературного смаку якої я дослухаюся. І хоч я читаю детективів (не класиків) мало, все одно вирішила слідувати її пораді. Першу половину книги я дійсно насолоджувалась стилем автора, якого читала вперше. Відчувався хист інтелектуала-ерудита, який вабить своїм словом, зачаровує світом антикварів, художників – власне, мистецької інтелігенції, наводить дуже багато цитат, афоризмів, тлумачить фламандський живопис як справжній історик мистецтв, а ще дуже «смачно» розказує про гру в шахи. Шахи люблю з дитинства, тому із захопленням читала покроковий супровід гри – чи від імені автора, чи від Муньйоса – шахіста, який допоміг розкрити злочин головній героїні – Хулії. Але на середині книги вже стало нудно, тобто цього, як називає мій чоловік, «сколярства» в книзі стало забагато, і потім почався якийсь аналіз із претензією на тлумачення Фрейда та гомосексуальної природи шахів. Розв’язка стає зрозумілою десь за 50 сторінок до кінцівки детективу, але навіть через це вона не виглядає логічною, а про сповідь вбивці Станіславський сказав би свою легендарну фразу: «Не вірю!». Впевнена, що той самий сюжет можна було б оповісти динамічніше та з більшою інтригою, в дусі історичного детективу Крісті та навіть Акуніна.

Через пораду друга прочитати цю книгу я мала дещо завищені до неї очікування, тому вкінці-кінців не зовсім задоволена. Але все одно маю бажання скласти власне враження про автора і прочитати інші його книги. На черзі, мабуть, «Територія команчів», яку обрала за анотацією. Сам Артуро Перес-Реверте пропрацював військовим журналістом 21 рік (1973-1994), і ця повість про військових журналістів.

До наступних книжковражень!

Кримінальне чтиво від Уілкі Коллінза. Роман «Місячний камінь»

Учора захотілося почитати якийсь детектив, але такий, щоб після прочитання не розчаруватись. У моєму розумінні людини, яка не є шанувальником масової детективної літератури, правильний детектив – це класичний детектив. Отож, після вчорашнього читання-на-одному-подиху скажу: якщо Вам захочеться почитати правильний класичний детектив, рекомендую роман англійського письменника Уілкі Коллінза «Місячний камінь». Цьому є дві причини:

По-перше, за визначенням Томаса Еліота, це найперший, найдовший та найкращий детективний роман в англійській літературі.

По-друге, роман містить ознаки, які стали атрибутами класичного детективу, взятими пізніше на озброєння такими майстрами детективного жанру, як Артур Конан Дойль та Агата Крісті.

Роман досить відомий, є декілька екранізацій, але я наразі ще жодної не бачила: якось трохи побоююсь зіпсувати враження, бо сам по собі сюжет роману – вище будь-яких похвал, а персонажі – й поготів. Попри широке коло колоритних характерів найбільше мені сподобались двоє: нишпорка Кафф зі Скотланд-Ярду та дворецький Габріель Беттередж. Ну, про нишпорку розказувати не буду, бо його архетип класичний, повторюсь: простак з дуже видатними здібностями (пам’ятаєте, як там було у лейтенанта Коломбо?:-). А от Беттередж – просто диво. Він постійно у розмовах любить пригадувати свою покійну дружину як зразок непостійності, впертості у дрібницях, тобто, на його думку, як зразок жіночої логіки. Але в кінці кінців він говорить так:

«- Понаблюдайте свою супругу в течение двадцати четырех часов. И если за это время она не выкажет ни единого противоречия, то... помогай вам Бог: вы женились на чудовище!»

І у цій фразі весь Беттередж:)

То ж хто не читав роману, заздрю Вам. Тут Вам і стародавні індійські прокляття, і чарівливі описи англійської Тмутаракані, і любовний трикутник, і неочікувана розв’язка – власне усе, щоб провести гарно час за читанням.