ЯК СЛУХАТИ, ЩОБ ДІТИ З НАМИ ГОВОРИЛИ, ЯК ГОВОРИТИ, ЩОБ ДІТИ НАС СЛУХАЛИ

Сьогодні дочитала книгу “ЯК СЛУХАТИ, ЩОБ ДІТИ З НАМИ ГОВОРИЛИ, ЯК ГОВОРИТИ, ЩОБ ДІТИ НАС СЛУХАЛИ” Адель Фабер і Елейн Мазліш. Її прочитали майже всі мами з мого оточення і одноголосно усі радили книгу мені. Тому я дійсно чекала від книги багато і, здається, багато й почерпнула, а ще вона надихнула на певні роздуми, якими й поділюся з Вами у цьому дописі. Читала її у російському перекладі в електронному вигляді, але як приїду додому в Україну, обов'язково придбаю книгу в українському варіанті видавництва "Свічадо". Вона має бути настольною, і впевнена, я ще не раз її перечитуватиму. А поки що на найближчий час роздрукую кілька пам'яток  із книги та порозкладаю вдома на видних місцях. Воно так здається, що все зрозуміле, просте (так, бо все геніальне - просто!), але у стані збентеження, обурення можна розгубитися та враз забути усі прийоми, описані авторами книги, приміром, як батькам правильно висловлюватись у проблемній ситуації, як її нівелювати, як зробити зауваження, як похвалити дитину, як розрадити, якщо її хтось образив, ... Бо навіть одним словом можна знищити довірливі відносини з дітьми, які будувались роками.

Коли читала книгу, у мене трапилось "дежа вю", бо ставши мамою, я пережила таке саме відчуття, як одна з авторів книги:

"Я була прекрасною матір'ю до того, як у мене народились діти. Я добре знала, чому у всіх людей виникають проблеми з їхніми дітьми. А потім у мене з'явилося троє власних".

Мені вже з однією дитиною ця ситуація близька;-)

Увесь час мого материнства і читання відповідної літератури з психології, щасливого батьківства, педагогіки - це мій постійний пошук ідеальної моделі виховання своєї дитини (читайте: виховання своєї внутрішньої ідеальної мами:). Не для того, щоб виростити якогось вундеркінда, а щоб виховати здорову, щасливу та гармонійну особистість, без пригнічення позитивних задатків, які подарувала Природа, адже усі діти народжуються відкритими світу, щирими, безпосередніми, дружелюбними, допитливими; і з плином життя хтось ці якості збереже, а, може, й примножить, а хтось зовсім втратить. До того ж Природа зазвичай не закладає здоровим дітям таких програм як страх, агресія, замкненість, схильність до соціопатії (якщо мова не йде про якісь особливі дитячі діагнози) і т.д. - це ті "баги" (даруйте за сленг), які ми набуваємо у процесі життя, тим самим псуючи нашу початкову програму. За моїми спостереженнями саме в дитинстві, юнацтві програмується проблем характеру найбільше. І дуже прикро, що все це справа рук найближчого оточення дитини - тих, хто входить до кола її прив'язаностей (батьки, бабусі, дідусі чи будь-хто інший, хто взяв на себе роль турботливої альфи). І хоч усі погоджуються із висловом А. де Сент-Екзюпері "Ми відповідальні за тих, кого приручили", все одно ми, батьки, не застраховані від помилок та бездумно кинутим словом можемо скривдити дитину так сильно, що розчаруємо її у самій собі, знищимо віру в батьків, розучимо дослухатися до своїх почуттів, примусимо її "оніміти" і приховувати свої думки та емоції. То ж для того, щоб таких помилок не допускати, батькам і слід прочитати цю книгу.

Я переконана, що у мене теж є кілька "вживлених" "багів". Я маю прекрасних та добрих батьків, інтелігентних і порядних. Але та порядність досі накладає на них багато обмежень, на їхній світогляд та поведінку. У нашому з братом тоді ще несамостійному житті з батьками це призводило до того, що у питаннях виховання батьки займали досить авторитарну позицію. Альтернативи покаранню (словесно, але боляче), на жаль, не було. Якщо батькам щось не подобалось, одразу робилось зауваження відносно нашого характеру. Своїх очікувань батьки ніколи не формулювали - ставились завдання. Права вибору теж не було - воно якось непомітно "заслужилось", як тільки ми вступили до "вишів". Ну, і найкритичніше - покарання "заради твого ж блага", тобто виховання по принципу превентивних заходів. Серед моїх однолітків, у яких батьки плюс мінус такого ж віку, що й мої, ситуація з вихованням приблизно схожа. Не знаю, від чого це залежало: може, від радянського "вишколу" наших батьків, чи від нових умов ("перебудови", турбулентності 90х), в яких тоді опинилась вся країна, чи від строгості та упередженості суспільної думки, а може, ще й від того, що у наших батьків не було стільки прогресивної літератури на тему щасливого батьківства, яку ми маємо тепер. Правда, нам з братом, мабуть, пощастило більше, бо мама - педагог за фахом - і з базовими педагогічними працями вона добре знайома. Проте й цього не зовсім достатньо, бо не кожен педагог може бути психологом...

Звісно, ображалась на батьків, а в ранньому дитинстві ще й уявляла собі, що сильно захворію через їхню несправедливу образу, і батьки будуть плакати наді мною та просити пробачення - ось такий от дитячий максималізм;-)  Однак, тепер емоційно я дуже близька з батьками, ми безмежно любимо один одного і скучаємо в розлуці, але у своєму дорослому житті усі свої проблеми я звикла вирішувати без них, можу розказати про проблему, але коли вже все позаду. У цьому є частка мого опікання батьків, щоб вони не хвилювались, але, звісно, й моя пересторога, щоб не наштовхнутися на їхню оцінку  проблеми. Я усвідомлюю, що в аналогічній ситуації з моїм сином мені захочеться, щоб він вільно говорив про свої проблеми з батьками, і чесно кажучи, не постфактум. Значить, мені й чоловікові доведеться працювати над собою, щоб викорінити певні шаблони поведінки, які ми перейняли у своїх батьків і які чимось нас не влаштовують. Книга Адель Фабер і Елейн Мазліш - це покрокове керівництво батькам, як справитись із власними помилками, упередженнями, а головне - своєю реактивністю. Прочитавши книгу, починаєш розуміти, що інколи твого простого "...Хм" чи "Дай подумати..." у відповідь на проблему дитини достатньо для довірливої розмови з нею або навіть для зняття проблеми взагалі.

Зауважте, що книга написана після кількох років семінарів, які авторки проводили з американськими батьками. Можливо, завдяки цьому в ній нема "води" - все по суті і на "живих" прикладах, дуже різнотипних, з різною специфікою та "важкістю" дитячих провин, проблем: від небажання робити домашні уроки чи вигуляти собаку до обману, від сварки з найкращим другом до ревнощів до сестри чи брата, ... А ще мені імпонує прямота та конкретика порад авторів книги. Вони хоч і передбачають батькам простір для імпровізації, але  дають універсальні підходи до вирішення проблем, якими треба навчитись користуватися у конкретних ситуаціях. У книзі наведено кілька  десятків підходів, і всі вони однозначні. От, наприклад, порада щодо покарання. Вона конкретно гласить, що покарання (ні моральне, ні фізичне) не принесе позитивного результату - лише опір або замикання дитини в собі чи на своїй проблемі. Я хоч і зустрічала подібне твердження в інших авторів, але з якимись оговірками (типу "залежно від душевної організації дитини", мовляв, деяким інколи і по попі не зайве шльопнути, хоча в принципі цей "виховний" метод ними не схвалювався).

Автори книги дають багато практичних настанов, як навчитися розуміти почуття дитини, дослухатися до них і "ретранслювати" їх у відповідь, щоб дитина відчувала батьківську підтримку та віру в неї, а не осуд батьків чи їхнє нестримне бажання провести сеанс психоаналізу або дати поради (зазвичай мораліте чи поради - це найменше, що нам хотілося б почути, правда?..). Із книги також можна почерпнути кілька альтернатив покаранню, в т.ч. допомога дитині зрозуміти, як вона може принести користь, або як дитина може загладити свою провину. Автори наводять багато прикладів, як правильно казати батьківське "ні": напр., уникнути його вживання взагалі - натомість сформулювати заборону інакше, або вжити слово "так" замість "ні", але поставивши його у контекст, який донесе до дитини Ваші очікування від неї. А ще вкрай корисним мені виявився розділ книги, присвячений вихованню самостійності у дітей, заохоченню їх робити вибір. Словом Ви не пожалкуєте часу на прочитання і неодмінно знайдете у книзі  відгук якимось особистим питанням.

Чим зігріваються швейцарці в холодну погоду?

Сьогодні в Лозанні не погода, а стихійне лихо: дощ, сніг, завиваючий вітер, блискавки, грім. Пощастило тим, хто зміг лишитися вдома. Це при тому, що ще вчора була весна. Мабуть, лютий вирішив у свій останній день "виконати план" по холоднечі й опадах.

Як українці зігріваються в таку негоду, ми знаємо. Теплий чай, кава, какао, напої з домашнього варення. В Україні, крім того, вже полюбили багато гарячих напоїв чужоземних: гарячий шоколад, глінтвейн, грог. Щоправда, зігріваючий ефект двох останніх медики вважають міфом, бо алкоголь, який у них міститься, знижує температуру нашого тіла. Приплив тепла, який ми спочатку відчуваємо, відбувається завдяки руху свіжої порції крові від серця до кінцівок. І нам стає тепліше, але зовсім ненадовго.

Чим же зігріваються швейцарці в холодну погоду? Ті самі кава (в т.ч. розчинна, яка є винаходом швейцарської компанії Nestle), чай, гарячий шоколад (ммм, його місцевих сортів тут дуже багато!). Про алкогольні напої писати не буду - з тієї самої причини, яку згадала вище, та й тому, що про них можна написати "Війну і мир": іноземці будуть приголомшені кількістю випитого швейцарцями спиртного, що в принципі переконує в достовірності місцевої поговірки "To drink like a Swiss" ("Пити, як швейцарець").

Але повертаючись до теми гарячих напоїв, розкажу Вам про класичний швейцарський напій, розроблений у Берні ще в часи популяризації вживання молока (кінець ХІХ ст.), і який дууууже люблять дорослі й діти, а ще це корисний подарунок зі Швейцарії,  бо склад напою на експорт трохи відрізняється.

Це - Ovomaltine (Овомальтін), або Ovaltine (Овальтін) (в англомовних країнах він більш відомий під цією назвою, бо коли вперше реєстрували торгову марку, зробили описку:) -   гарячий шоколадний розчинний напій із екстрактом солоду. Його назва походить від латинських "ovum" ("яйце") та "malt" ("солод"), які першочергово були основними інгредієнтами напою.

Ovomaltine вважається більш корисним, ніж звичайний гарячий шоколад, бо зовсім не містить цукру (а той Ovomaltine, що продається за межами Швейцарії, містить). Напій готують на основі гарячого молока, хоча його можна подавати і холодним. 

І насамкінець зауважу як поціновувач солодкого, що попри всі свої  солодкі властивості Ovomaltine належить до продуктів здорового харчування. Він містить основні вітаміни, мінерали, але на відміну від інших какао-напоїв (бррррр, того ж надто пересолодженого Несквіка) не містить цукру і жодних штучних компонентів. Смак, аромат унікальні, з ніжним солодовим відтінком, але з чимось порівнювати немає змісту - просто треба хоча б один раз скуштувати.

Поки писала допис, грім і блискавки нарешті зникли, вітер не вщухає, і з відчиненого вікна нагнало холоду. Якраз нагода приготувати собі чашечку того Ovomaltine перед сном та уявити, що вже за пару годин наступить ВЕСНА...

Bonne nuit, дорогі друзі! Або доброї березневої ночі!

#Switzerland #SwissHotDrinks

«Фламандська дошка». Артуро Перес-Реверте

Цю книгу мені порадила людина, до літературного смаку якої я дослухаюся. І хоч я читаю детективів (не класиків) мало, все одно вирішила слідувати її пораді. Першу половину книги я дійсно насолоджувалась стилем автора, якого читала вперше. Відчувався хист інтелектуала-ерудита, який вабить своїм словом, зачаровує світом антикварів, художників – власне, мистецької інтелігенції, наводить дуже багато цитат, афоризмів, тлумачить фламандський живопис як справжній історик мистецтв, а ще дуже «смачно» розказує про гру в шахи. Шахи люблю з дитинства, тому із захопленням читала покроковий супровід гри – чи від імені автора, чи від Муньйоса – шахіста, який допоміг розкрити злочин головній героїні – Хулії. Але на середині книги вже стало нудно, тобто цього, як називає мій чоловік, «сколярства» в книзі стало забагато, і потім почався якийсь аналіз із претензією на тлумачення Фрейда та гомосексуальної природи шахів. Розв’язка стає зрозумілою десь за 50 сторінок до кінцівки детективу, але навіть через це вона не виглядає логічною, а про сповідь вбивці Станіславський сказав би свою легендарну фразу: «Не вірю!». Впевнена, що той самий сюжет можна було б оповісти динамічніше та з більшою інтригою, в дусі історичного детективу Крісті та навіть Акуніна.

Через пораду друга прочитати цю книгу я мала дещо завищені до неї очікування, тому вкінці-кінців не зовсім задоволена. Але все одно маю бажання скласти власне враження про автора і прочитати інші його книги. На черзі, мабуть, «Територія команчів», яку обрала за анотацією. Сам Артуро Перес-Реверте пропрацював військовим журналістом 21 рік (1973-1994), і ця повість про військових журналістів.

До наступних книжковражень!

Наш різдвяний марафон, або чим зайнятись з дворічкою у грудні

Ось і відсвяткували Різдво 2017 року, на яке так довго чекали. Наша сім’я вперше у Святвечір була далеко від рідної домівки та батьків, а це для нас суттєвий відступ від родинних традицій. Пригадую, як у Надвечір’я ще дітьми, я з двоюрідними братом та сестрою, чекали, коли із першою Різдвяною зіркою дідусь внесе у дім дідуха, поставить його під образами, а найцікавіше для нас – настелить сіна під святковий стіл, де ми могли бавитись усе Свято.

Тепер я вже не дитина, враження не такі яскраві, як тоді, коли навіть Дід Мороз з бородою із вати здавався мені казковим. Але нема причин для ностальгії, тому що я сама вже мама, і в моїх силах створити своїй дитині казкові спогади про Різдво, з різдвяними читаннями, смаколиками, з післясмаком кориці, імбиру та меду.

На своїй сторінці у Фейсбук на початку грудня я пообіцяла Вам написати, ЩО ми із сином підготуємо до Свята. То ж пригадаю, як увесь цей різдвяний марафон починався.

30 листопада ми довго вешталися по крамницях, наповнених різним святково-сувенірним крамом (як на мій утилітарний розсуд, то більшій частині того товару тільки пилом припадати вдома чи на полиці магазину:-), і марно сподівалися знайти щось на подобі Адвент-календаря (Calendrier de l'Avent). В одному з магазинів такий висів, але у якості прикраси вітрини, а в інших його не було.
Врешті-решт, крокуючи додому, я вже обдумувала, яким чином зробити той календар власноруч та ще й з обмеженими наразі канцтоварами, бо наш повний комплект ще не прибув з України. Але прямо перед входом додому вирішила зазирнути до поштової скриньки з моїм іменем та прізвищем (так, швейцарці тут дуже оперативно помаркували нашу, хоч і тимчасову, службову квартиру, паркомісце і т.д.). І ЩО ж я побачила, коли відкрила пошту?!!! Адвент-календар! справжнісінький! у який навіть мені було цікаво підглянути під кожну з 24 дат грудня! Кожен день – це окремі синові подарунок та завдання!

Зараз сину 2 рочки 4 місяці, то ж свято Різдва він святкує втретє. Перші два рази він ще зовсім несвідомо долучався до домашніх приготувань і дійств: коли я пекла пряничний будиночок, він спав, а на другий день мило до нього агукав і намагався лизнути язичком; коли усі домашні по черзі підносили/підводили його до ялинки, аби він потримався за новорічну прикрасу для святкового фото; коли я вдягнула його у костюмчик пухнастого білого зайчика для дитячого ранку, а там він злякався Діда Мороза, і довелося знімати костюмовані кадри вже вдома – біля домашньої ялинки, у невимушеній обстановці. А третій у житті сина Новий Рік хотілося чекати та готуватись до святкування вже з ним, хотілося зацікавити очікуванням свят, розповісти про історію дня Св. Миколая, Різдво й малого Ісусика. І ось що із цього вийшло.

Щодня уранці ми разом заглядали під «віконечко» з відповідною датою в Адвент-календарі. Під кожним «віконцем» – малюнок, який надихав маму на придумування чергового завдання дитяті:-) Малюнок – це або просто образ, який потрібно намалювати/зробити аплікацію/виліпити з пластиліну, або це підказка мамі з папою, що в цей день подарувати сину (щось незначне, але корисне).

У всіх тутешніх Адвент-календарях 24 дати, тобто з 1 грудня і до католицького Різдвяного надвечір'я 24 грудня. Наша сім'я святкує православне Різдво, тому я одразу ставила за мету подовжити марафон аж до 6 січня. Я десь читала, що малим дітям, зокрема у віці 2+, такий передноворічний / передріздвяний Адвент-календар слід планувати максимум на 20 днів, бо їм надто важкий (на додачу - абстрактний) сам процес очікування якоїсь події в майбутньому.  Але наш син поки що байдужий до подій, які не відбуваються з ним тут і зараз. Звісно, ми з чоловіком розповідаємо йому про  сімейні плани, про якісь ймовірні події, фантазуємо разом, але до уваги він приймає тільки те, що безпосередньо впливає на нього у цей момент часу. Тому перед початком нашого марафону чітко розуміла, що я його організовую радше для себе, щоб очікувати свята було цікаво мені, але з користю для дитини, розпланувавши наші з сином творчі заняття, messy play, різдвяні читання, танцювальну терапію і, звичайно, маленькі подарунки. Увесь цей час син радо приймав наші з чоловіком подарунки і мамині пропозиції "А давай зробимо/помалюємо/прикрасимо/спечемо/потанцюємо...", але сам нічого наперед не просив: можливо, це ще вік такий, і до того ж він ще повноцінно не розмовляє (використовує лише короткі фрази, вказує на поняття / предмети, вживаючи повну назву (якщо це одно-двоскладові слова) або всього один склад (найчастіше останній у довгому слові)).

Отож, чим ми займались у грудні минулого року аж до православного Різдва?

Доки у нас не було кольорового паперу, ми удвох кайфували, виготовляючи його власноруч. Спонжик (відрізаний від кухонної губки), гуаш та неймовірний азарт, з яким синочок мазюкав спонжиком на білому папері, і в результаті ми отримали дуже цікаві, глибокі кольори для аплікацій.

Для аплікацій я робила заготовки заздалегідь (під час обіднього сну), тому що син нудьгує, коли мама щось робить (в т.ч. вирізає) без його участі, а ножиці - це "гостра" тема в наші 2,4 рочки. Завдання ж дитини полягало у тому, щоб розібратися зі складовими малюнка (де голова, тіло, лапки/крильця, хвостик тваринки/пташечки, ...; з чого складається кораблик; що називають "носиком" у чайника, ...), намастити ці елементи клеєм, приклеїти, розгладивши пальчиками. В "англійські" дні (коли у побуті я намагаюся спілкуватись з дитиною тільки англійською мовою), пояснення завдань були англійською. Внаслідок таких "англійських" аплікацій тепер мацьопа почав називати усі кольори тільки англійською, настійливо ігноруючи рідний варіант. Сподіваюсь, якось принагідно скоригуємо, але вимовляє він кольори на інгліші дуже кумедно, особливо "єлау" (yellow), "бюю"(blue), "інк"(pink), "г'їн"(green), «баун»(brown). Добре, що хоч лічба від 1 до 10 у нас «пішла» обома мовами.

А ще я підгледіла в нашій улюбленій "МрійЛяндії", як з картонного рулона зробити різдвяного оленя. Нам так сподобався цей процес, що врешті-решт ми зробили їх аж два - на ім'я Donder (Грім) та Blitzen (Блискавка), назвавши їх на честь справжніх оленів в упряжці Санти.

Ще одна хороша ідея від "МрійЛяндії" - малюнок зі снігом. Спочатку на чистий аркуш паперу наноситься за допомогою свічки тло для снігу (ми ще таким чином домалювали зірки на небі). Потім гуашшю розмалювали весь малюнок, при цьому в тих місцях, де помальовано свічкою, фарба не пристає до паперу. І вкінці зробили аплікацію із сніговичком. Сину так сподобалось розмальовувати той аркуш, що я йому не могла відмовити покращити малюнок на його смак, і просто пальчиками він ще домалював сліди на снігу тих діток, що виліпили сніговика. Ось такий креатив у нас вийшов експромтом:

Що стосується малювання, то це завжди вільна тема. Я просто даю сину фарби, іноді з пензликами, іноді зі спонжиком, але вкінці мацьопа все одно завершить малюнок пальчиками. Так йому найбільше подобається. Якщо малює гуашшю, намагаюся дати дві-три баночки, щоб не змішував багато кольорів за раз, бо впевнилася: дасиш усі - малюнок врешті-решт стане коричневим, а саме заняття перетвориться на messy play:-). А от із аквареллю, де у нас всі фарби на палєті разом, малює усіма кольорами одночасно, але виходить дуже цікаво. Сину сподобалось, як одного дощового літнього дня ми навчились аквареллю пускати "дощик": він набирає справді багато води на пензлик, потім - фарбу і сильно крапає нею по аркушу. Великі кольорові краплі швидко розтікаються на папері, дивно змішуючись та поєднуючись.

Папа також накупив нам купу дитячих розмальовок, в тому числі і для гліттерів, – поки що розмальовує їх тільки мама:-) А син зверху домальовує свої каракульки, зовсім не намагаючись вцілити у границі малюнків. Тому вирішила відкласти розмальовки «на виріст», щоб не обмежувати дитя якимись умовностями, - нехай фантазує в своє задоволення. І вже аж для наступного різдвяного марафону я приберегла велику розмальовку новорічної ялинки, яку Ви можете завантажити тут.

А ще я вирізала сніжинки, гірлянди, новорічну ялинку з паперу. І на прикладі цього заняття зробила висновок, що сину це поки що нецікаво: він і ножиці не хоче правильно тримати в руці, і щоразу зазіхається кудись собі їх втикнути. Власне, одне хвилювання для мами. Добре, що хоч чемно їх віддає, якщо попросити назад.

Зовсім безпечною для нас виявилась моделююча паста Canal Toys (дуже приємна альтернатива пластиліну). Ліпимо все і на всьому. Рада, що жирних слідів не лишає. І хоч дуже приємно пахне, спробувати її на смак мацьопа так і не намірився. Єдиний її недолік – висихає на повітрі, тому після гри її одразу слід заховати в коробку. Один колір у нас так назовсім засох.

За тиждень до дня Святого Миколая ми почали малювати йому листа. Заготовку листа можна завантажити тут. Це був перший лист сина до Святого.

Для того, щоб хоч трішки розкрити його образ, я придбала кілька різдвяних книжечок,де розповідається про Святого Миколая та Санта Клауса, і пояснила сину, в чому полягає між ними різниця. Однак досі, де б син не побачив Санту, Св.Миколая чи Діда Мороза, він все одно вигукує "діда!";-). Чесно кажучи, сам процес пояснення, читання виявився якимось таїнством особисто для мене: хоч я родом із Пн-Зх України, у моєму дитинстві тих пояснень про Св.Миколая не було, незважаючи на те, що наші батьки намагалися прищепити мені з братом певні православні традиції. Була тільки пісня "А хто-хто Миколая любить, А хто-хто Миколаю служить, ...", якої навчила мене покійна бабуся Женя. Мабуть, це данина тому часу, коли я була дитиною, - кінець 80х - початок 90х. Зараз, мені здається, у розпорядженні молодих батьків, які цікавляться такою тематикою, є набагато більше книг, мультфільмів, розвиваючих заходів, та зрештою є Google і YouTube, де за лічені секунди можна підібрати необхідний наочний матеріал. Ось, приміром, раджу паперовий ляльковий театр у вигляді різдвяного вертепу. Завантажуємо, роздруковуємо, разом із дитиною вирізаємо, розмальовуємо, і ставимо виставу, під час якої в ігровій формі розказується історія, як у сім'ї Марії та Йосипа з'явився Ісус, і хто він такий. Але це заняття я прибережу для сина до наступного року, бо поки що паперові персонажі, викрійки у нього довго "не живуть")). Думаю, що технологію виготовлення фігурок трохи вдосконалю: для більшої стійкості наклеїмо їх на картонні рулони.

До речі, про паперові викрійки. Одним із Адвент-подарунків була франкомовна книжечка «Заняття на Різдво» (Activités de Noël) з різдвяними наліпками, головоломками, простими квестами (на вік від 2 до 4 рочків), викрійками ялинкових прикрас, подарункових тегів та листівок. Мені було цікаво повчити нові французькі слова та ще й з актуальною різдвяною тематикою, а малий «ходив» «лабіринтами», вгадував загадки та кайфував, виймаючи викрійки з пунктирної обводки. Потім ми розвішали ті ялинкові прикраси на нашій ялинці, але вони там довго не протримались: син постійно знаходився у "творчому пошуку", їх зривав, перевішував або просто губив по закутках квартири. Але загалом такий вид дитячих тематичних книжечок я б порекомендувала молодим батькам: це і якась історія, і завдання, і паперові іграшки, якими можна самому погратися або подарувати другу. Адже так важливо донести до дитини, що Різдво – це свято любові, турботи та дарування милості Божої, що головне – ділитися своєю радістю з ближніми, віддавати, а не отримувати.

І ще один вид книжечок, який ми вперше випробували перед цим Різдвом, - Wimmelbuch – такі собі «фантазерки та розглядувалки». Одна – «Шукати та знайти разом із Батьком-Різдвом» (Cherche et trouve avec le Père Noël), теж франкомовна, друга – «Рік у лісі» нашого улюбленого видавництва «ВСЛ», а ще третя – «На фермі» (російськомовна), яку синочку подарував перед від’їздом його друг Сашко з мамою Оксаною.

Усі три книги «пішли» на «ура!», при цьому кожна – із своєю специфікою читання/розглядування.

«Шукати та знайти разом із Батьком-Різдвом» - це книжечка з дуже дрібненькими малюнками про передріздвяну й різдвяну роботу Санта Клауса та його помічників, а також про їхній відпочинок після свят. Дитині треба знайти на сторінках конкретну кількість якихось об’єктів чи персонажів. Розвиває увагу, швидкість пошуку. А ще, звісно, разом з дитиною можна вигадувати оповіданнячка за малюнками.

«Рік у лісі» - це великі 12 малюнків, дуже деталізовані, про те, як протягом року (12 місяців) змінюється природа (рослини, тварини, погода) у лісі. Ця книжка цікава вже у наші 2+, але вона може бути «на виріст», аж до уроків природознавства в школі. Двійнята моєї подруги (їм тільки виповнилося 2 рочки) вже півроку її «читають» і полюбляють белькотіти свої історії за мотивами її малюнків. Крім навчальної мети (яка буде у більш старшому віці), книжка дає справжній політ дитячій фантазії.

«На фермі» - дуже зручна для батьків, бо, порівняно з двома попередніми книгами,  нам, батькам, з нею доводиться менше фантазувати:-). Усі об’єкти в ній підписані, а під сотнею із них є приховані «віконечка»: привідкриваєш – і розглядуєш об’єкт у «дії», а ще читаєш коментар про нього чи репліку самого об’єкта. Наприклад, у «віконці» під вівцею зображені шерстяні вироби, а в коментарі написано, що із шерсті, зістриженої з овечок, роблять пряжу, з якої виготовляють шерстяний одяг. Або у «віконці» під коровою зображене телятко, а в репліці: «Му-у-у». Книжка дуже інтерактивна, граємось нею практично щодня, і часто синочок просить почитати її на ніч.

І нарешті ми дійшли до двох найцікавіших занять нашого різдвяного марафону.

Спочатку розкажу про танцювальну терапію. Якраз у грудні ми почали нею регулярно займатись вдома, бо раніше – тільки в групі раннього розвитку. Для домашніх занять в YouTube я знайшла канал Катерини Желєзнової – автора сайту «Музика з мамою». За її методикою працюють і центри раннього дитячого розвитку (вперше почула її пісеньки в «Японському саду»), і дитсадки, і музичні школи. Це пісеньки, під які можна просто потанцювати (власне цим у нас завершується кожне заняття:-), і за допомогою яких з дітьми займаються логоритмікою. Мені приємно, що малому такі заняття сподобалися, і так ми можемо з користю провести разом час. Він частенько сам заставляє мене, вже «неживу» в кінці дня, повторити «танці» на «біс»:-) Тоді починаю заняття я, а потім приходить з роботи папа, і я з почуттям виконаного обов’язку «сплавляю» сина йому – все одно він в офісі мало рухається:-)

А також в цьому році – на третє Різдво сина – ми вже разом прикрашали різдвяний пряничний будинок. Поки синочок в обід спав, я пекла пряники і готувала глазур. А потім ми вже удвох все склеювали та декорували. 

Чесно, це був challenge для кухні і для моїх нервів:) – під час нашого спільного з сином творчого процесу і коли мені довелось відмивати кухню. Але воно того варте! Це ж не просто сімейне свято, це дитяче свято! Я бачила, як радів малюк з того, що він виявися корисним, що він допомагав мамі. Поки є таке бажання, треба його заохочувати, бо охоту дуже легко відбити.

Ось такий у нас вийшов різдвяний марафон. Він начебто завершився, бо ми дочекалися Свята, квартира тепер повна різних малюнків і різдвяних виробів, створених дитячими ручками, але ж ми рухаємось далі… Син розвивається, щодня вимагає все більшої й більшої уваги, задіяності у його іграх. Може, це неправильно з точки зору педагогічних методик, бо за грою дітей батьки мають більше спостерігати, виховувати їхню самостійність, але на цьому етапі, коли з «вини» тих самих батьків наша дитина знаходиться далеко від своїх маленьких друзів, ми маємо хоч якось це компенсувати своїм товариством – принаймні, він сам про це просить. Сподіваюсь, садочок усуне цю проблему.

А ще на кінець викладаю кілька фото нашої ялинки.

Цього року це зелена красуня зі швейцарського лісу. Хоч фраза звучить гарно, а Ви вже, певно, відчули аромат хвої з тими словами, я все одно "за" штучні ялинки для Нового Року.  Не змінила свого ставлення до зрубаних (читайте: знищених) дерев, просто свою штучну ми лишили вдома в Україні (їй вже 9 років, від нашого першого дня Св.Миколая, який ми з чоловіком святкували як сім'я). Добре, що у Швейцарії усі ялинки після свят будуть з користю утилізовані.  Наша, мабуть, поїде у сусідній зоопарк Сервіон, де ми нещодавно побували. Там її згризуть кролики, як на моєму фото, або дикі кабани.

А ще для зрубу будь-якого одного деревця у Швейцарії видається спеціальний дозвіл - нагляд за цим дуже суворий, це також стосується випадків, коли ви зрубуєте дерево у власному приватному угідді!!!

Прикрашали ялинку ми удвох із сином, бо папа відлучився з роботи в обід 19-го грудня і встиг тільки принести її та встановити. Коли вішали кульки, все було чудово, я й не могла повірити очам, як мій халамидник так спокійно себе поводить, як зацікавлено зайнятий розвішуванням прикрас та гірлянди. Спостерігаючи за ним, я навіть відважилась розвісити шоколадні ялинкові прикраси. Але сплинула година, і враз почалася ротація усіх іграшок за броунівським рухом - це було не тільки перевішування з гілки на гілку, а збирання "врожаю" з тих кульок, футбол, а потім задзвонив Скайп, і це вже було жонглювання ними перед двома бабусями по черзі. Так в принципі продовжується і до сьогоднішнього дня - чекаю Старого Нового Року, щоб нарешті зменшити собі хатньої роботи. Але я не сказала про головне: шоколадні прикраси мусила зняти з ялинки вже за півгодини, як розвісила: малий ласунчик скумекав, що воно таке і почав їх жменями здирати з гілок. Встиг трохи посмоктати одну "шишечку" разом з обгорткою, і на тому скінчилася його перша в житті дегустація шоколаду, а мама з важким серцем (через свій необдуманий вчинок з розвішуванням цукерок та через своє категоричне "ні" синові) сховала ті цукерки для папи.

До зустрічі і наступних марафонів! І не тільки різдвяних:-)

Міжнародний день чаю

Сьогодні відзначається Міжнародний день чаю. Я як його справжній поціновувач дуже люблю все, що з ним пов’язано. Вивчати сорти чаю, смакувати їх, купувати чайні сервізи, заварні чайники чи просто великі чайні чашки – це надзвичайне моє жіноче задоволення, коли знаю, як до нас у сім’ю потрапили конкретні чайні «скарби».

Колись (на початку нульових) в Італійському дворику у Львові нас почастували зеленим чаєм у квіткових бутонах, відтоді мені мріялося такий придбати додому. І думка незабаром матеріалізувалася – брат привіз пару мішків (мішечками це важко назвати:-) із Китаю. Я досі бережу вдома кілька бутонів того чаю.

Коли влаштувалась в Банк Форум, одна моя начальниця «присадила» мене на зелений чай саусеп, але придбаний не деінде, а конкретно у Дніпрі – там, на наш смак, він найсмачніший. І ми удвох стали регулярно його замовляти через нашу колишню Дніпропетровську філію. Інша моя начальниця «познайомила» із оолонгом (або молочним улуном), який по мірках моєї тодішньої зарплати здавався на вагу золота, але новою чайною пристрастю вже не могла поступитися і купувала його час від часу як своєрідну винагороду:-)

З юності люблю чай з бергамотом (Earl Grey), в який моя хресна привчила домішувати насушеної з літа липи. Запевняю, що якщо вгадати з пропорцією просто чорного чаю, чаю з бергамотом і цвіту липи, то це бурштинове диво Вам обов’язково сподобається, навіть якщо досі до бергамоту ставились негативно. Липа підкреслює легкі ноти його смаку, аромату та кольору.

Ще в школі вчитель іспанської порадив пити «té sin azúcar» (чай без цукру), щоб відчувати смак напою, а не цукру. Тоді, пам’ятаю, прийшла додому після його заняття, заварила чашку чаю і вмолотила з ним, з незвички, аж півцукерниці «Бабусиних казок» і «Корівки» :-) Це, називалося, не цукрила чай:-) Але відтоді, з восьмого класу, надаю перевагу тільки чаю без цукру, і чесно, вже не заїдаю його цукерками:-) Ну, хіба що одну-дві (і то рідко) для підвищення «гормонів радості».

А посуд!.. Це ж можна скласти цілу оду чайному домашньому посуду. Всім важким (обов’язково важким) чашкам і бажано великим за об’ємом!!! Саме з таких прийнято пити чай у нашій сім’ї. На жаль, поки ми живемо на службовій квартирі у Лозанні, увесь столовий сервіз тут не наш (наш я вже розберу в новій постійній оселі, коли ми її орендуємо), і самі знаєте, який той типовий білий готельно-офісний посуд знеособлений, без свого тепла, та ще, гірш за все, маломірний – чаєм із однієї такої чашки я тут не напиваюсь. Тому після першого тижня «чайних тортур» у Лозанні під час прогулянки на Place Saint-François спокусилась на новорічну travel mug (чи назвімо її mug-to-go) у Starbucks. Але однієї великої чашки у сім’ї виявилось замало:-), і чоловікові придбали велику (десь на 600 мл) сувенірну чашку з визначними місцями Парижу, коли нещодавно туди їздили.

Люблю пригощати гостей чаєм із нашої весільної порцеляни з квітчастим орнаментом. А на щодень частуємось із чеського сервізу «Гуси». Протягом дня ми п’ємо чай кілька разів, і зранку це може бути в «Гусах», а до вечора я зміню ще кілька різних чашок – під настрій, залежно від погоди та пори року. До речі, зима – моя улюблена чайна пора. Мабуть, тому що чаю тоді споживається більше:-) За вікном холодно, і він так гарно зігріває руки й душу, навіть якщо ти йдеш по вулиці, а у тебе в руці та сама travel mug. 5 o’clock tea на вихідних у нас може необов’язково початись за годинником, буває й раніше, і розтягнутись аж до вечері:-) Головне – щоб було, про що поговорити, бо чай – це «дружній» напій, ним приємно насолоджуватись поряд із близькими та друзями.

До речі, наші швейцарські «чайні тортури» не обмежились тільки маленьким розміром чашок. Я довго та марно шукала у супермаркетах заварний чай – він продається тут тільки у пакетиках, які я жартома називаю «утоплєннічкамі». Але що мала робити, якщо іншого доступного чаю нема. А весь пакетований, вгадайте, переважно якої марки? Правильно, Lipton. У бік цього чаю я вже багато років не дивилась, ні простого чорного, ні зеленого, ні з добавками. Ще є кілька місцевих «Премій» та «Повних чаш»:-), ну, тобто чаї швейцарських мережевих торгових марок супермаркетів та гіпермаркетів. І ось тільки нещодавно я знайшла заварний чай. Він тут продається у tea rooms, які загалом схожі на львівські кав’ярні, де можна і упаковку улюбленого напою придбати, і шоколад ручної роботи вибрати (звісно ж, швейцарський), або просто почастуватись гарячими напоями з десертом у самій tea room. Це наразі таке моє маленьке чайне відкриття у Лозанні:-)

Вітаю усіх із Міжнародним днем чаю! Хай гарно смакує саме Ваш, найулюбленіший! І пийте його обов’язково із найкращого в домі посуду!

Франк Анна. Сховище. Щоденник у листах.

Цю книгу я на днях прочитала за рекомендацією сайту adme.ru. Знала, на що іду, тому що пару років тому переглянула її екранізацію режисера Джона Джонса, і розумію, що такі біографічні твори люди просто зобов’язані читати, пам’ятати, щоб не забувати про страхіття справжнього фашизму, не допускати прояву будь-яких видів національної нетерпимості та ксенофобії.

У цьому дописі називатиму книгу просто «Щоденником». Писати якусь анотацію змісту недоцільно: хто читав, і так знає, про що йдеться, а хто не читав, здогадується, про що може йти мова, адже тема не нова: в історичних хроніках періоду Другої світової війни часто згадують про підлітка Анну Франк, яка почала вести щоденник за 25 місяців до своєї загибелі у німецькому концтаборі Берґен-Бельзен, і котрий після її смерті опублікував батько Отто Франк.

«Щоденник» належить, на мій погляд, до тієї категорії літератури, яка не може подобатись чи не подобатись. І її дійові особи не заслуговують навіть на натяк осуду, якщо чинили не так, як би ми вважали належним у певних обставинах. Тому що ми, слава Богу, не були і не знаходимось на місці Франків та їхніх сусідів, ізольованих від нормальних умов життя, щодня під загрозою бомбардування або викриття їхнього сховища. До того ж слід усвідомлювати, що «Щоденник» написала дівчинка-підліток, з мінливим настроєм, постійно змінюваним світоглядом, крізь призму своїх відносин «батьки-діти» (непростих переважно з мамою), але водночас яка має переховуватись від нацистів і боротись за своє виживання.

Сам «Щоденник» не викликає жаху. Це описані будні у сховищі: коли прокинулись його мешканці, що мали поїсти на день, чим займались, як вдягались, як святкували дні народження та інші свята, звідки одержували провізію, побутові конфлікти між мешканцями сховища; і звісно ж, у «Щоденнику» дівчинки-підлітка не лишились поза увагою її трепетні хвилювання від першого поцілунку, її емоційне та фізичне дорослішання. Жах і сльози огорнули мене тільки після останнього запису Анни у «Щоденнику», бо рядком вище вона ще щось планувала на день наступний, а далі вже йде фраза: «Тут закінчується щоденник Анни».

Коли читала усе це, задумувалась, що подібні щоденники могли писати й інші люди, які змушені були переховуватись від нацистської каральної системи, але просто за збігом обставин саме дівчачий щоденник Анни Франк був збережений, згодом опублікований та став всесвітньо відомим. Це уривок короткої історії одного короткого життя (думаю, тавтологія тут виправдана, бо дівчинці у 15 років судилось померти). А таких загублених у воєнні часи душ були мільйони, просто не про всіх ми дізнаємося, не всі вели щоденники та й не багато документальних біографічних записів опубліковано. Однак, це не привід для критики «Щоденника» як такого (мовляв, чому опубліковано саме її записи, а не когось іншого?), і не потрібно шукати письменницький талант в Анні Франк (хіба у всіх, хто веде собі щоденник, він має бути?), і до істини ніхто не дістанеться, чи «Щоденник», бува, не містифікація (критичну статтю на цю тему все одно раджу прочитати), адже навіть якщо припустити, що записам дівчинки було надано комерційної форми (тобто над текстом «попрацювали» професіонали), суті нацистської машини смерті це не змінює. Хіба чисельності загиблих у німецьких концтаборах смерті замало, чи самого факту знищення людей недостатньо для визнання Голокосту як однієї із трагедій Другої світової війни??? Нехай навіть Анна Франк – це просто одна людина із мільйонів загиблих, а достовірність її записів постійно піддається сумніву (чи взагалі ВОНА їх зробила? чи написала саме так, а не інакше? і т.д.), то все одно вона є жертвою режиму нацистського антисемітизму, і євреї мають право вважати її мученицею – є розповіді інших в’язнів, які у концтаборі знали Анну та її сім’ю, це з їхніх слів читач «Щоденника» дізнається, через які тортури проходили усі, хто потрапляв до табору смерті, яку пекельну працю там виконували, як голодували, мерзли, хворіли, помирали… і були поховані без імен та дат… і здебільшого без належних кожній конфесії богослужінь…

У кожного народу у Другій світовій війні були свої жертви: 6 млн. життів євреїв та циган забрав Голокост; громадян тодішньої Радянської України, за різними оцінками, загинуло від 5 млн. до 7 млн. Ми маємо пам’ятати про такі цифри, тому що Світ постійно ходить на межі війни й миру, і все від того, що хтось вважає себе кращим від іншого, а тому претендує на додаткові ресурси та привілейовані права у міжнародному порядку. Щоб шальки терезів ніколи не переважували у сторону війни, нам потрібно бути більш терпимими, толерантними до інших людей, які за будь-якою ознакою від нас відрізняються, і чесними самим із собою, завжди пам’ятаючи, до яких жахливих наслідків може привести будь-який прояв зверхності одного народу над іншим.

«Она была в Париже…»

Саме цими словами Володимира Висоцького, адресованими актрисі Ларисі Лужиній (так, саме їй, а не Марині Владі, як часто прийнято вважати), мені хотілося б назвати свій допис про минулі вихідні у Франції. А почалося все у п’ятницю банально побутово: нам треба було закупити продуктів на тиждень і так, щоб урізноманітнити нашу продуктову корзину та ще й з гарною економією порівняно зі Швейцарією. У нашому розпорядженні тільки два вихідних, тому ми планували спершу поїхати у французький Ліон, а вже там на місці зорієнтуватись, їхати далі чи ні – на південь до Лазурного берега, наприклад, у Марсель, де є великий вибір морепродуктів. У суботу я прокинулася раніше будильника – мабуть, від «чумайданного» настрою перед поїздкою, одразу заходилася готувати сніданок за розширеним grand-меню, бо в той день ми ще мали українських гостей. І тут до кухні заходить чоловік і каже: «Ми їдемо у Париж!». Мені ледь дар мови не відібрало. Я йому одразу: «Це ж моя мрія! Я не можу поїхати туди ось так: непідготовленою, без продуманого маршруту, і тим паче, мої «непутёвые заметки», які я час від часу робила про Париж, ще не приїхали з багажем (такі нотатки я зазвичай роблю із книг та фільмів, де герої розповідають про свої улюблені місця, які варто відвідати, тобто такі, яких переважно не зустріти у туристичних гідах). Діма вгамував мої хвилювання і переконав: «Їхати треба обов’язково. «Хліба» цього разу ми купимо у сусідньому супермаркеті, а за «видовищами» треба в Париж. Місто таке велике, що за одну поїздку не подивишся все одно. Їдемо у розвідку боєм.» Дуже правильний тактичний хід, - скажу я Вам:-)

Виїхали ми на авто, яке чоловікові видали на перший адаптаційний у Швейцарії місяць. Маршрут наш лежав (за орієнтуванням Google Maps) через дві сотні з гаком кілометрів населених пунктів (сіл, селищ, містечок) – спершу швейцарських, а потім французьких, і триста з хвостиком кілометрів по автомагістралях А39 (платній), А36 (безкоштовній), А6 (платній); від пункту А в пункт В ми проїхали 562 км. З картою платних доріг Франції попередньо ознайомились тут. Підбиваючи підсумок за проїзд в обидві сторони, підрахували, що ми сплатили французам десь 50 євро податку.

Ви, певно, здогадалися, що з країнознавчої точки зору нам все-таки цікавіше було проїжджати через населені пункти, хоч це значно повільніше (в основному 50 км/год, і 30 км/год, якщо стоїть відповідний знак). По дорозі у Францію ці містечка ми оглянули у світлу пору дня, а на зворотній дорозі вони вже були оповиті гірською димкою та вечірніми сутінками, трохи припорошені снігом, прикрашені новорічними гірляндами, а ще з моєю фантазією – так вони виглядали ще більш романтично та казково. Всю дорогу вдень ми з чоловіком сперечалися відносно тамтешньої пасторальної архітектури:  він казав, що французькі будинки неохайні, виглядають простакувато, на них лише одна штукатурка, яка або недбало або вже давно пофарбована. Він побачив французьке село (я не кажу про Прованс – ми ще у ньому не побували) надто скромним, без сучасних котеджів та «вишневих садків коло хати». Сказав, що не зміг би в такому жити. В цьому я його розумію, бо побути гостем у місцевих мадам і мсьє – це одна справа, а, приміром, залишитись тут назавжди я б теж не змогла – маю міську натуру:-) Проте мені їхня аскетично-старовинна архітектура сподобалася, хоча менше від баварської. Отож, вирішувати кожному на свій смак.

Викладаю кілька фото сіл та містечок, в яких ми з дороги вгледіли монументальні будівлі, заради яких можна приїхати на окремі екскурсії.

Швейцарський Валлорб. Знаходиться на самому кордоні Швейцарії й Франції. Проїзд митниці зайняв аж 5 секунд! (Не зрівняти з українськими митницями, які я коли-небудь перетинала на автомобілі…)

На фото вище Ви, напевно, звернули увагу на шпиль тамтешнього храму. Це протестантська церква, історія якої сягає 1712 року.

Це містечко варте того, щоб ми окремо (а не транзитом) навідались саме сюди – для ознайомлення з його географією, історією та культурними пам’ятками.

Тут є печери, підземна річка, водоспади, унікальна колекція мінералів.

У Старому місті Валлорб у колишній будівлі міської кузні знаходиться Музей заліза та залізничних доріг.

Міжнародний вокзал Валлорба належить до Швейцарських пам’яток національного значення.

У тамтешніх горах Юра у 1939-45 рр. знаходився невидимий оку форт Пре-Жиро, у якому наразі відтворено історичну обстановку, що була під час Другої світової війни.

Далі – французька комуна Жунь, яка розташована у регіоні Франш-Конте (колишньому Графстві Бургундії). Цей регіон славиться своїми сирами та юрськими виноградниками, які дають найкраще у Франції «солом’яне» та «жовте» вино. Із пам’яток комуни Жунь з дороги побачили каплицю Святого Мауріція (ХІІ ст.), що містить каролінгську крипту.

Але помандрувати треба все-таки у глиб Франш-Конте, поближче до його природніх красот: каскадів на річці Еріссон, джерела річки Лу, яке б’є водоспадом прямо зі скелі, прекрасного водоспаду Ду, регіонального природного парку Верхня Юра та безлічі печер і гротів.

На території Франш-Конте знаходяться також крупні оборонні споруди, в т.ч. укріплення Вобана, внесені у список всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Фортеця Безансона – одне з найкрасивіших укріплень роботи військового інженера Вобана. Також в ЮНЕСКО включена королівська солеварня в Арк-е-Сенан і соляне родовище біля Сален-ле-Бен. Бельфорський лев, який прикрашає фортецю, - один із символів цього регіону.

Мене особисто дуже вразив ландшафт комуни Поліньї, яка розташована немовби в обіймах гір. Уся дорога через неї лежить між автентичними будиночками з дерев’яними віконницями, а за ними по обидва боки гори-гори-гори. З дороги добре проглядається скеля, на якій стоїть величний хрест.

У стародавні часи в околицях Поліньї проживало кельтське плем’я секванів. Потім там облаштувались римляни.  Вперше назва міста з’являється у трактаті про розподіл Лотарингії у 870 році, коли Поліньї перейшов під владу Людовіка Германського. У період правління французького короля Карла V Поліньї увійшов до складу Бургундського графства, потім – став підкорятися австрійському королівському дому, а нарешті – Іспанії. Лише після низки кровопролитних війн Поліньї остаточно було приєднано до Франції у 1674 році.

Найдревнішою пам’яткою Поліньї є церква Богоматері (église Notre-Dame de Mouthier le Vieillard), яка розташована на одній з міських площ, тому з дороги ми її не бачили. Зате дуже монументально перед нами постала колегіальна церква Святого Іпполіта (collégiale Saint-Hippolyte). Поряд із нею відчувається подих шести віків – рівно стільки, скільки налічує її власна історія. Вона була побудована менше, ніж за 50 років на кошти впливового буржуа Жана Шузá, який входив до Великої ради Бургундії. У церкві зібрана найбільша у Франш-Конте колекція статуй бургундської школи XV століття.

У Поліньї розташований також колишній монастир урсулінок (couvent des Ursulines), заснований ще на початку XVII ст. як навчальний заклад для дівчат.

В епоху Середньовіччя в Поліньї існував замок Грімон (château de Grimont) (з лат. «грінейська скеля»), який було зведено на місці античного храму Апполона Грінейського, що височів на скелястому уступі. У 1481 році Людовік ХІ почав будівництво нових фортифікаційних укріплень для захисту Поліньї. До теперішнього часу збереглися декілька фрагментів фортечного муру, а також вежі (Tour de la Sergenterie).

Крім історичних пам’яток, Поліньї відомий тим, що у 1862 році у місті було знайдено першого у Франції платеозавра, який є найдревнішим із відомих на сьогодні динозаврів, що існували на території країни.

Власне кажучи, таку детальну туристичну довідку можна навести про більшість із населених пунктів, які ми проїжджали по дорозі до Парижу, адже це все – історичні області Бургундії та Франш-Конте. Що ж стосується регіону Іль-де-Франс, в якому розташований Париж, то ми побачили його на швидкості 130-140 км/год (130 км/год – обмеження на автомагістралях + 10 км speed tolerance), і жодних населених пунктів поблизу не було. Зате на цьому відрізку маршруту ми проїжджали повз кілька десятків вітрових електростанцій. Це видовище вражаюче! Масштаби вітряків не передати словами. Їх просто треба бачити на власні очі. Коли таке бачиш, то мимоволі згадуєш сюжет «Війни світів» Герберта Уеллса.

На під’їзді до Парижу ми забронювали номер в одному з готелів Novotel (4*), і виявилось, що до нього не так далеко їхати від східної околиці міста. Хоча з вигляду він виглядав сучасно і дуже пристойно, ми все ж таки вирішили пошукати готель ближче до центру Парижу. Ми там же біля Novotel зняли бронь онлайн та забронювали номер у готелі Best Western NouvelOrléans Montparnasse (4*), який розташований недалеко від вокзалу Монпарнас. Чесно кажучи, на ділі йому не присвоїш чотири зірочки, ну, від сили три (з натяжкою). На фото в booking.com та tripadvisor.com все виглядає добре, рейтинги користувачів хороші, але, даруйте, червоні стіни у номерах і чорні матерчаті стіни у коридорах не справляють затишної атмосфери для мешканців готелю. На додачу: декоративні покривала й подушки у нашому номері не виглядали «свіжими». Рулон паперу був початий. Сніданок скромний: тости, круасан, сир камамбер та плавлений сирочок, нарізка якихось шинок, два види варення, мед, вершкове масло, чай, кава. Але це все побутові дрібниці, бо ми ж зупинились у готелі всього на одну ніч, і приїхали у Париж тільки за приємними враженнями. Згадаю ще один цікавий момент: під час нашого поселення в готель на рецепції усіх гостей зустрічав дуже непривітний менеджер (мавританського походження), який слабо говорив англійською, а на запитання гостей завжди відповідав ствердно «Yes», та коли доходила суть до діла, виявлялось, що все – інакше і відповідь зовсім не може бути «Yes»:-) Тому, як Ви собі можете уявити, під час поселення утворилась навіть якась тяганина й черга. Наступного ранку я трохи затрималась на сніданку, а мої хлопці одразу пішли на рецепцію здавати ключа від номера. (У цьому місці зроблю примітку: за нашою з чоловіком домовленістю, я із сином спілкуюся українською, а він – російською). Поки мій чоловік «штокав» із сином, новий менеджер готелю, який вранці заступив на зміну, оформляв йому рахунок за ночівлю і особливої уваги до моїх хлопців не проявляв. За хвилю до них приєдналася я, одразу ж насолодилась красивою англійською вимовою (навіть трохи з британським акцентом) нового менеджера рецепції, і в думках пораділа за французів, що все-таки можуть! [говорити англійською], якщо хочуть, і незабаром звернулась до свого чоловіка із якимось проханням. Ми перекинулись парою фраз українською мовою, і тут менеджер рецепції аж розцвів і запитує: «Так Ви з України?». – «Так.» - «Так я теж! Як же приємно почути рідну мову від своїх співвітчизників!» Ну, а далі можете собі уявити усю ту люб’язність та привітність нашого земляка, який зустрів своїх у далекій Франції. Нам було приємно також, і ми залишали готель із кращим настроєм, ніж коли у ньому поселялись. А тепер порівняйте людську та ділову поведінку усього такого соціально захищеного афро-француза і нашого українця. Я б навіть спеціально такої історії не вигадала – життя підкидає надзвичайно цікаві та контрастні приклади.

Переповідати наш маршрут у Парижі не буду. Про всі туристичні тропи дуже гарно описано і без моєї участі. (Є, до речі, хороші сайти ohfrance.ru та paris10.ru, на яких туристам дають багато актуальної інформації про Францію та Париж відповідно, а ще крута підбірка 66 порад від Harper's Bazaar, чим зайнятись у Парижі). Крім того, наш візит був недовгим, переважно пішим (та ще й з дитиною у колясці), зосереджений у прилеглих кварталах в околі нашого готелю, із визначних місць відвідали тільки Ейфелеву вежу, підіймались на самий верхній її поверх Sommet. Відчувалось, що там вежу трохи «похитує», але я до цього нечутлива, розумію, що так має бути, тому й страху нема. Про квитки на вежу, як Ви розумієте, ми завчасно не подбали, а коли в Сб зазирнули на її офіційний сайт, придбати їх онлайн можна було аж на лютий 2017 р. Нам пощастило, що на початку грудня не так багато охочих поморозити собі щічки на горі Ейфелевої вежі, тому ми просто стали в чергу в касі і десь за півгодини вже підіймались ліфтом на Sommet. Викладаю кілька фото з Ейфелевої вежі та біля неї.

  A tout a l'heure, Paris!  І до нових зустрічей у Франції, мої любі!