«Сім нот» легкого батьківства, або чому навчила мене книга Ольги Писарик «Прив’язаність – життєво важливий зв’язок»

Почну свій допис із прохання до усіх батьків, але в першу чергу – до мам, прочитати книгу, про яку сьогодні Вам розповім.

Книга ця варта Вашої уваги, Ваші діти заслуговують на те, щоб Ви її знали. Її можна перечитувати, або почати читати із будь-якої глави. У ній можна знайти відповіді на Ваші запитання одразу ж, як тільки виникають певні проблеми у відносинах з Вашими дітьми. Але зауважу: її потрібно прочитати ВЧАСНО, до певного віку Вашої дитини, бо втрачений час не повернути, і те, що Ви могли свідомо чи несвідомо зіпсувати у Ваших відносинах, буде важко виправити чи надолужити у майбутньому.

Отож, розмова піде про книгу Ольги Писарик «Прив’язаність – життєво важливий зв’язок».

Трохи розповім про авторку. Ольга Писарик не приділяє цьому уваги в книзі, на відміну від Памели Друкерман та Карен Лє Бійон, про яких я писала раніше, тому інформацію про авторку мені довелось погуглити. Її історія не менш цікава. Вона народилась й прожила більше 30-ти років у Мінську, тепер зі своїми чотирма дітьми живе у Ванкувері. Так склалося, що більше десяти років свого життя вона займалась виключно своїми дітьми, і як вона сама про себе розказує у ЖЖ:

«"сидела дома", как принято говорить в кругах тех, кто искренне считает, что с детьми можно "сидеть". Мои дети не ходили в садики, потому что мне было спокойнее и удобнее, когда они дома, потом дети не ходили в школу, были на домашнем обучении.»

Ольга цікавиться психологією розвитку, зокрема вивчає умови, необхідні для реалізації особистісного потенціалу. Вона працює та навчається у канадського психолога Гордона Ньюфелда, який створив унікальну теорію про дорослішання на основі прив’язаності. Ольга Писарик надає психологічні консультації батькам, викладає в Інституті Ньюфелда, організовує його семінари, проводить власні семінари та вебінари.

У книзі «Прив’язаність – життєво важливий зв’язок» викладено матеріал не з точки зору пошуків відповідей окремо взятої матусі, як це зробили Памела Друкерман та Карен Лє Бійон, а з точки зору психології як науки, з урахуванням функцій мозку людини (дитини) та його розвитку, дозрівання, дорослішання.

Вибрати головне із маси корисних порад і прикладів важко – у книзі усе говориться про головне. Але щоб у Вас склалось певне враження про неї, наведу перелік тез, що я взяла собі на замітку.

7 ПОРАД БАТЬКАМ, які я відібрала для нашого з чоловіком батьківства:

1.	Секрет легкого батьківства – це прив’язаність дітей до своїх батьків.
2.	Батьки повинні зайняти позицію дбайливої альфи.
3.	Важливо під час розмови заволодівати увагою дитини за допомогою такого прийому: зоровий контакт, посмішка, кивок головою; дати дитині Ваш палець у долоньку; показати Ваше захоплення, задоволення.
4.	Критичну роль у вихованні прив’язаності відіграють конкуруючі прив’язаності (бабусі, дідусі, няні, друзі, …). Головне – щоб вони не конкурували із головними працюючими прив’язаностями (мама, тато).
5.	Для дитини основним джерелом фрустрації є страх сепарації, страх втрати близькості з тими, до кого дитина прив’язана. Практикуйте bridging – фокусуйте увагу не на розлуці, а на майбутній зустрічі.
6.	Уникайте дисципліни, яка розділяє: стояння в кутку, вигнання до іншої кімнати, …
7.	Коли дитина насичена близькістю й контактом із дорослими, до яких вона прив’язана, вона починає заперечувати волю дорослого, щоб пізнати свою власну волю. Це нормально – чинити опір, проявляти контр-волю!

ДЕТАЛЬНІШЕ див. нижче (про альфа-комплекс, встановлення правильних відносин із дитиною, поведінку батьків під час спалахів гніву у дитини, дисципліну):

1.	Батьки можуть створити та підтримувати комфортну прив’язаність дитини до себе, щоб її мозок зміг насититись близькістю, розслабитись та почати розвиватись.
2.	Прив’язаність допомагає дитині залежати від дорослого. Коли ми, батьки, відповідаємо на потребу дитини, щоб про неї турбувались, ми займаємо позицію дбайливої альфи.
3.	Є й темна сторона у дбайливої альфи: коли вона бачить потребу, вона відчуває порив довести свою зверхність, скориставшись слабкістю іншого. І пробачте, але дуже багато батьків грішать цим.
4.	Дитина не може бути надто прив’язаною. Якщо існує проблема розлуки з батьками, то вирішити її можна, збільшивши прив’язаність до них: потрібно дати дитині Ваше фото, речі із Вашим запахом, або запровадити якийсь спільний ритуал, який Ви можете виконувати з дитиною в один і той же час, перебуваючи у різних місцях.
5.	Як зміцнити прив’язаність:
ü	необхідно заволодіти увагою дитини: зоровий контакт, посмішка, кивок головою. (Перш, ніж одержати «складний» кивок на згоду щось зробити, добийтесь «легких» кивків: «Сьогодні гарна погода, чи не так? – почніть розмову з такого «легкого» кивка від дитини.);
ü	дати дитині Ваш палець у долоньку;
ü	показати Ваше захоплення, задоволення.
6.	Встановлення правильних відносин із дитиною – це запрошення її залежати від нас.
7.	Бажання бути незалежним з’являється лише тоді, коли потреба дитини у тому, щоб залежати від когось, повністю задоволена.
8.	Якщо Ви не дбаєте про те, щоб дитина залежала від Вас, то штовхаєте її, щоб її потребу залежати задовольнив хтось інший – друзі, вулиця, …
9.	Щоб правильно запросити дитину залежати від Вас, потрібно:
ü	не зловживати її залежним станом;
ü	допомагати дитині у всіх її починаннях;
ü	бути щедрим у своїх пропозиціях допомогти, потурбуватись, …
10.	Починати турбуватись про дитину (брати на себе відповідальність за дитину) БЕЗ ЇЇ ЗГОДИ – породжувати наступні проблеми у відносинах із нею.
11.	Критичну роль у вихованні прив’язаності відіграють конкуруючі прив’язаності (батьків, доки вони щасливо проживають разом, це не стосується). Їх можуть зумовлювати: розлучення батьків, імміграція, прив’язаність до ровесників, всиновлення. В принципі це добре, коли існує багато прив’язаностей: бабусі, дідусі, няні, …  Головне – щоб вони не конкурували із головними працюючими прив’язаностями. От, наприклад, наш син нещодавно сильно перехворів ГРЗ. Малечі всього півтора рочки, будь-які маніпуляції щодо лікування настійливо ігнорує. І тут я, зі своїм аспіратором, відсмоктую йому нежить. Він, звісно, почав плакати. Я тільки хотіла заспокоїти, а тут свекруха випалила: «Йди до мене, маленький. Це мама тобі боляче зробила, а баба хороша, пожаліє». Думаю, тут коментарі зайві.
12.	Явище, коли дитина не може відчувати близькість з обома своїми прив’язаностями одночасно, називається поляризацією. Я, не знаючи про це явище раніше, переймалася через таку ситуацію: наш син увесь день гарно бавиться зі мною, а ввечері приходить з роботи тато, і дитина переключає увагу на нього і вже відштовхує від себе маму. Але виявилось, це нормально: діти до певного віку (5-7 років) не здатні змішувати почуття, вони схильні до поляризації незалежно від рівня прив’язаності.
13.	Батьки зобов’язані створити для дитини її коло прив’язаностей:
ü	проводьте час разом: дитина, Ви, няня;
ü	запросіть виховательку Вашого дит. садочка до себе в гості;
ü	спілкуйтесь із батьками друзів Вашої дитини;
ü	створюйте команду дорослих, до яких прив’язана дитина;
ü	спробуйте заприятилювати із друзями Вашої дитини.
14.	Беріть відповідальність за відносини на себе. Дитина не повинна працювати над Вашими відносинами. Підкреслюйте, що ніщо не може зашкодити Вашим відносинам. Ви завжди миритесь першими, перші просіть вибачення. Саме Ви вчите дитину вибачатись.
15.	Практикуйте bridging – фокусуйте увагу не на розлуці, а на майбутній зустрічі. («На добраніч! Побачимось вранці!», «Па-па! Не можу дочекатись, коли ми побачимось та підемо до звіринця.»)
16.	«Прокладайте міст» під час:
ü	розлуки (сон, поїздка, школа);
ü	виховних моментів;
ü	з’ясування недоліків та помилок дитини («Розбита чашка не впливає на наші відносини.»);
ü	злості та невдоволеності («Ти зараз не хочеш нікого бачити. Я тоді зайду пізніше, щоб перевірити, що у тебе все добре.»);
ü	відчуження (якщо Ви збираєтесь йти, а дитина, відчуваючи розлуку, замикається, відчужується).
17.	Уникайте ситуацій нестерпного розділення:
ü	нехай інший дорослий постійно нагадує дитині про Вас, поки Ви відсутні;
ü	давайте дитині щось із своїх речей, щоб нагадувати про Вас;
ü	придумайте магічні трюки (щось на кшталт магічного часу, коли Ви подумки будете зустрічатись);
ü	встановлюйте регулярний час контакту (листи, листівки, дзвінки).
18.	Обов’язково «насичуйте» дитину прив’язаністю перед Вашою розлукою.
19.	Уникайте дисципліни, яка розділяє: стояння в кутку, вигнання до іншої кімнати, фраз «рахую до трьох, і якщо ти не припиниш, я віддам тебе циганам», «не буду з тобою розмовляти, якщо ти не вибачишся», «якщо ти наробиш у штанці, я всім про це розкажу». Дуже висока ціна, яку батьки платять за ефемерну ефективність такої дисципліни, і проявляється вона у наступному: роздратованості (фрустрації) дитини; дитина вже не впевнена, що мама й тато «тримаються» за неї; дитина бачить, що залежати від когось уже не є безпечним; дитина може почати шукати конкуруючі прив’язаності; та насамкінець: розділяючи дисципліна може привести до емоційного оніміння та захисного відчуження.
20.	Причина агресії у дітей – фрустрація. Для дитини основним джерелом фрустрації є страх сепарації, страх втрати близькості з тими, до кого дитина прив’язана.
21.	На вході ми маємо енергію фрустрації. –>  Ситуацію змінити не можна (наприклад: брата, який тебе образив, неможливо відправити на Місяць). –> Захист від вразливості не подолано. –> Руху від злості до скорботи не відбулося (а шлях до адаптації лежить лише через сльози марності). –> Пристосування (адаптації) не відбулося. –> Змішаних почуттів не спостерігається (здатність їх відчувати з’являється у дітей приблизно в 6-7 років). –> На виході ми отримуємо спалах агресії.
22.	Як поводитись батькам під час спалахів гніву та агресії у дитини:
ü	відділіть інцидент від проблеми, яка лежить в його основі. Проблема – не поведінка, а неможливість змінити ситуацію, мати сльози марності та змішані почуття;
ü	не намагайтесь під час спалаху гніву дати дитині урок!
ü	якщо це потрібно, то подбайте про безпеку (дитини, свою, навколишнього середовища), щоб розгніване чадо нікому не нашкодило;
ü	«наведіть мости»: «ти засмучений, але нашим відносинам ніщо не загрожує»;
ü	спробуйте взяти під контроль ситуацію, а не дитину;
ü	пізніше, у спокійній обстановці, спробуйте поговорити з дитиною про те, що трапилось;
ü	із інциденту слід вийти якомога раніше.
23.	«Наведення мостів» (бріджинг) під час інциденту спалаху агресії:
ü	не приймайте атаки особисто («Як ти посміла?») – кажіть: «Ти засмучена. Щось не так?»;
ü	сфокусуйтесь на фрустрації, а не на поведінці;
ü	допоможіть дитині знайти прийнятні шляхи вираження гніву (подушка, боксерська груша);
ü	ставтеся до інцидентів як до випадковостей, навіть якщо вони не випадковості;
ü	переключіть увагу дитини на контакт з Вами.
24.	Під час інциденту спалаху агресії шльопнути по попі можна, АЛЕ якщо Ви впевнені, що це допоможе Вашій дитині швидше перейти від гніву до сліз марності і, як наслідок, до адаптування. Діти різні і до тонких натур краще такого методу не застосовувати. Основною складністю при спалахах гніву є те, як перевести цей гнів у сльози марності, не додавши ще більше фрустрації, ще більше всякого роду наслідків, тому що це тільки сильніше зашкодить дитині.
25.	Під час сліз марності краще дитину «тримати в руках», поки вона не виплачеться. Не обов’язково фізично тримати, просто важливо постійно підкреслювати: «Я поряд, я співчуваю тобі…»
26.	Опір (counterwill), спротив, контр-воля – це захисна реакція на усвідомлюваний контроль та примус. Це інстинктивна поведінка дітей та дорослих. Перші ознаки спротиву проявляються десь у півтора роки (о! я це вже відчула на своєму півторарічному синові). Коли дитина насичена близькістю й контактом із дорослими, до яких вона прив’язана, вона починає заперечувати волю дорослого, щоб пізнати свою власну волю.
27.	Спротив проходить, коли дитина знову починає відчувати голод за прив’язаністю.
28.	Спротив також може виникнути через проблеми із прив’язаністю:
ü	дитина прив’язана не глибоко, лише на рівні почуттів;
ü	Ви не заволодіваєте увагою дитини (зоровий контакт, посмішка, кивок);
ü	у дитини альфа-комплекс;
ü	або дитина знаходиться у захисному відчуженні.
29.	Спротив, який не урівноважений змішаними почуттями, у старших дітей (6-7 років) може бути результатом психологічного «застрягання» у розвитку. Коли такі діти знаходяться під опікою дорослого, до якого вони не прив'язані, то спротив може стати домінуючою реакцією.
30.	Що робити батькам під час прояву спротиву:
ü	не приймайте спротив особисто;
ü	уникайте, щоб спротив дитини не привів Вас до розділення з нею;
ü	володійте своїми реакціями;
ü	ставтесь до спротиву як до нормальних реакцій дитини;
ü	використовуйте структури й правила (не «тому що я так вирішила», а «у нашій сім’ї так прийнято…»);
ü	виправляйте шкоду, завдану Вашим відносинам;
ü	звертайте увагу дитини не на прояв її спротиву, а на наступний контакт;
ü	створюйте контекст для зміцнення прив’язаності;
ü	поглиблюйте прив’язаність;
ü	перш, ніж керувати, заволодійте увагою дитини (зоровий контакт, посмішка, кивок);
ü	уникайте командного тону, настанов, дієслів «повинен», «мусиш», «зобов’язаний»;
ü	не демонструйте надто відверто своїх намірів;
ü	використовуйте якомога менше тиску та примусу;
ü	не фокусуйтесь на примусі (не «Ти мусиш іти до школи», а «Що тобі покласти з собою у портфель: фрукти чи бутерброд?»);
ü	залишайте дитині можливість демонструвати свою волю.
31.	Дисципліна – це не покарання та не можливість дати дитині урок, а здатність створити й підтримувати порядок.
ü	Заохочуйте та охороняйте бажання дитини бути для Вас хорошою.
ü	Перш, ніж керувати, заволодійте увагою дитини (зоровий контакт, посмішка, кивок).
ü	Перекривайте проблемну поведінку. Нашкодивши, дитина більше за все боїться не покарання, а загрози, що мама (тато) більше не будуть її любити так, як раніше. Переконайте дитину у протилежному.
ü	Усвідомлюйте границі Вашої природної сили. Ми не можемо контролювати дитину, яка ще сама не може контролювати себе. Поведінка дитини зумовлена не свідомістю та волею, а емоціями й інстинктами, а тому ми дуже обмежені в управлінні її поведінкою. Наша сила – у прив’язаності.
ü	Не намагайтесь «виховувати» під час інциденту. Дітям краще дати урок поведінки на основі спогадів про інцидент та в контексті прив’язаності.
ü	Пам’ятайте: Ви відповідальні за незрілу дитину. Задавайте собі запитання: «А що особисто я зробив, щоб моя дитина не потрапила у складну для неї ситуацію?».
ü	Змінюйте обставини, які сприяють проявам проблемної поведінки. (Придумайте веселу гру або разом пожалійте «безпритульні іграшки», і так мотивуйте дитину їх прибрати).
ü	Використовуйте ритуали і традиції для досягнення бажаних результатів.
ü	Використовуйте силу прив’язаності, щоб зрежисувати бажану поведінку. Режисувати поведінку можна тільки для тих ситуацій, для яких вона зрежисована (дитина не б’ється, якщо у неї забрали іграшку на майданчику, тобто це начебто наша дитина «ділиться» своїми іграшками). Зрежисуйте не ціль, а дію (не «Будь ввічливим!», а «Посміхнись та скажи «Добрий день»). Режисувати можна тільки у стані хорошої прив’язаності.
ü	Допомагайте дитині знайти свою печаль, виплакатись під час зіткнення з марністю. Батьки виступають у трьох іпостасях: ми висуваємо обмеження; утримуємо дитину в досвіді переживання марності; допомагаємо виплакатись у наших люблячих руках.
ü	Допомагайте дитині знайти в собі елементи, які урівноважують її імпульсивну поведінку. Наприклад, коли дитина каже: «Я не хочу їхати до бабусі на все літо», не кажіть: «Літо у селі буде корисним для твого здоров’я». А кажіть: «А у бабусі Мурка народила кошенят, й Петько приїде на все літо…» А ще розкажіть про свій досвід: «Це нормально – дратуватись на свого брата. Брати народжені, щоб нас дратувати. Але ми дуже його любимо. Це нормально, що ми роздратовуємось на людей, яких ми любимо більше за все.»
ü	Закріплюйте та підтримуйте гарні наміри. «Потрібно сходити за продуктами. Можу я на тебе розраховувати?», «Почистити картоплі на вечерю – гарна ідея.» Але гарні наміри, як зерна: щоб вони проросли, потрібен час, але без зерна не буде й плодів.

Бажаю усім легкого батьківства! Виховуймо дітей Гідними Особистостями!