Учора дочитала роман Е.М.Ремарка «Тріумфальна арка», вперше опублікований у США в 1945 році (німецьке видання вийшло в 1946).
Цю книгу хтось прочитав раніше, я ж «доросла» до неї лише тепер: коли в мені живе Любов – жіноча та материнська, оживляюча, радісна і надихаюча; коли осілий спосіб життя певним чином вкорінив у мені відчуття спокою та комфорту; коли усі дорогі серцю люди поряд (ну, принаймні, в межах досяжності). Тобто я повна протилежність головному герою роману – лікарю Равіку. У нього була Любов, але ж нещаслива. Лікар Равік – німецький біженець після Першої світової війни, йому довелось залишити Батьківщину та оселитися у Франції. Тричі його висилали в Швейцарію, але міняючи прізвище, він щоразу повертався до Парижу. Його любовна пристрасть завершилась трагедією, а самого перед початком Другої світової війни під конвоєм поліції помістити до французького концентраційного табору.
Попри мою з Равіком несхожість я знайшла дещо спільне у турбулентності часу, в якому жив головний герой, та сьогоденням, в якому живемо ми з вами. Покоління, яке пережило втрати та лихо двох воєн – Першої та Другої світової, не даремно називають втраченим. Це молоді люди, що покликані на фронт у віці 18 років, часто ще не закінчивши школу, рано почали вбивати. Після війни такі люди часто не могли адаптуватися до мирного життя, багато хто покінчив з собою, хтось збожеволів. Я боюсь та щиро вболіваю, щоб такого більше не було, але наразі в Україні надто багато людей зі зброєю, а також зі зрушеною психікою. Помножте цей аспект на соціально-економічні проблеми теперішніх українців – безробіття, знецінення національної валюти, фактичне зубожіння сімей, «драконівські» заходи економії, впроваджені урядом А.Яценюка, які фактично «викорінюють» так званий середній клас, якому рідна держава за останню декаду так і не дала можливості повноцінно сформуватись як прошарку суспільства. А тим часом українські ВНЗ продовжують «множити» нових спеціалістів, магістрів, яким поряд із кваліфікованими й досвідченими кадрами доводиться вистроюватись у чергу, але не на ринок праці, а в когорту безробітних… Мабуть, нащадки теж вважатимуть наше покоління певною мірою втраченим. Ба! – навіть без шансу накопичити початковий капітал, і знову ж таки через «творчість» уряду, якому малий бізнес до одного місця (пробачте за мою французьку), а головне для нього – вдало «інтегруватись» перед кормушкою. Для мене це своєрідне дежа вю, бо колись ми не розуміли своїх батьків, які відкладали кожну копійку на ощадкнижку (читайте: на «чорний день», а в цьому вже звучить якась безвихідь та відсутність поступального розвитку) і зовсім не інвестували своїх коштів, не купили квартир/будинків/земельних ділянок, не відкрили власної справи, не набрались кредитів у Державному банку перед його скасуванням, до 1991 р., та знеціненням національної валюти і т.д. (кожен з вас тут може навести свої приклади), але нині ми вже самі переживаємо якусь кризу, ще не знаючи, у якій саме точці її життєвого циклу ми зараз знаходимось – через років десять графік покаже…
Проблеми економічні ускладнюються бойовими діями на Сході України. Я не політолог, а економіст, і тому не хочу коментувати політичних подій та рушіїв, які їх зумовили. Я бачу соціально-економічну «фотографію» моєї країни сьогодні, а також те, до яких незворотних демографічних змін ми йдемо, у чисельному та якісному плані – падіння духу, моралі, бідності, безробіття, нестабільності, знервованої атмосфери, жорстокості (бодай згадайте її мініатюрну «замальовку» , яку все частіше можемо спостерігати у громадському транспорті, при «перепалці» між пасажирами через якусь буденну дрібницю чи елементарну невихованість). Досить збагнути, що Україна – не післявоєнна Німеччина Равіка, проте на частині нашої країни вже панує розруха, багато хто вже не знайде своїх колишніх осель, хтось втратив своїх рідних, друзів, а хтось просто вже не приїде до дорогих серцю місць, бо їх стерто з лиця землі. І ніхто з нас не знає, як довго триватиме це, чи стане найближчим часом краще, чи конфлікт перейде у «холодну війну» з Росією. Але попри всі ці питання нам доводиться вчитись жити в нових умовах, для кожного з нас вони різною мірою відчутні, болісні, кардинальні, але ясно одне – ми вже ніколи не будемо жити так, як два роки тому. «Солдати, повернені батьківщині, Хочуть знайти дорогу до нового життя», - як написав в епіграфі до роману «Повернення» Ремарк. На жаль, маю змогу спостерігати за «новим життям» одного військового, який кілька місяців тому повернувся з АТО і зараз у Рівному займається військовою підготовкою новачків. Колись нормальний адекватний чоловік, він втратив не лише здоров’я, а й віру в життя та майбутнє. Рідний син утік від нього до бабусі, щоб не бачити болю, душевного сум’яття, нападів безпідставної агресії до оточуючих та запоїв батька, який прагне забути те, що на власні очі побачив в АТО.
Болісно усвідомлювати, що таких приватних історій із кожним днем стає більше. Сотні, тисячі скалічених доль і загублених життів. А ще зіпсовані та вщент розірвані відносини між рідними людьми, політичні погляди яких у якийсь момент розійшлися, так само як між Сходом і Заходом України.
Я вважаю, що все це породить новий соціально-психологічний феномен в українців, які шукатимуть свою свободу… від абсурдності буття, страху, бідності, самотності, страждання, смерті; які шукатимуть способи протидіяти суспільству, державі, середовищу, ворожому «сусіду», адже всі вони нав’язують свою волю, мораль, свої інтереси й ідеали. І хай ці пошуки себе будуть для кожного із нас успішними, адже найцінніше – це свобода особистості. А ще, звісно, це зумовить нову хвилю імміграції. Багато моїх однолітків наразі не бачать перспектив на Батьківщині, і не має причин докоряти їм у цьому, бо ж я тепер по-іншому дивлюсь на життя, ніж у своїй юності максималістки, яка роздумувала у шкільних творах про патріотизм, а насправді нічого про нього не тямила до лютого 2014 р. І сьогодні я стверджую: Ubi bene ibi patria – «Де добре, там і батьківщина». І це не втеча від вітчизняної дійсності, і це не зрада нашій Батьківщині, а швидше за все шанс зберегти щось добре українське у «законсервованому» вигляді за межами України, бо ж останнім часом здебільшого виїжджають закордон високоосвічені, інтелігентні, талановиті люди, як той хірург із «золотими руками» Равік, який нелегально оперує у паризькій клініці замість ліцензованих, але менш кваліфікованих лікарів Вебера і Дюрана.
І ще коротко про стиль роману. Сюжет, на мій погляд, розвивається дуже повільно, і найцікавіше в самому кінці. Але мене, як особистість мрійливу та закохану в Париж, у книзі вабила атмосфера цього міста. Ремарк віртуозно її передав словом. Вона зачаровує: авеню та площі Парижу перед Другою світовою, до якої залишається ще декілька місяців, і всі вже відчувають, що скоро буде війна; «затемнення» Парижу, коли скрізь вимкнено електроенергію і машини їздять без ввімкнених фар, хоча тим часом між державами йдуть перемовини, і люди ще сподіваються, що воєнна загроза буде усунена.
«Площа тонула в пітьмі. В такій чорній пітьмі, що навіть не видно було Тріумфальної арки.»
Окрема тема у романі Ремарка – алкоголь. Равік майже щодня щось п’є, коньяк, бренді, різні настоянки (хоча м’ятний лікер Равік вважає гидотою), але найбільше полюбляє яблучний бренді – кальвадОс (з регіону Нижня Нормандія). У випадку лікаря Равіка я б сказала, що краще кальвадосу може бути тільки подвійний кальвадос. Але й ця проблема неспроста з’являється у романі Ремарка. Він і сам не оминав стороною пляшки. Йому як людині, що пережила дві війни, алкоголь став анестезією від депресії та усвідомлення вигнання зі своєї Батьківщини.
«Що ти будеш робити, коли війна закінчиться? – Пити, щоби все забути. – А якщо не допоможе? – Все одно буду пити.»
А й справді, Ремарку вдалося змусити мене багато над чим задуматись, як глобально про ситуацію в нашій країні, так і про суто життєві речі. Роман переповнений філософськими думками, які можна розібрати собі на цитати на всі випадки життя (чого хоча б варта фраза «Жінку треба або обожнювати, або залишати. Середини немає»), і спроможний дати зрозуміти, що статус кво необхідно змінювати. І звісно, Jedem das Seine («Кожному своє»), якими мають стати ці зміни...
Немає коментарів:
Дописати коментар